"Останні 10 років я замислювалася над тим, що Житомир часто зображають сумним. Як художниця, я на ментальному рівні, ніби почула його звернення до мене: "Чому мене люди не люблять? Я ж такий цікавий". І після цього мені закортіло відкривати по-новому місто, в якому ми живемо. Треба навчитися його відчувати, і він відкриє свою історію та шляхетність. Ось, наприклад, одну з намальованих будівель я помітила на Охрімовій горі – тут залишилися такі під’їзди, де ще видно цегляну кладку. Коли ти на неї дивишся, одразу ж уявляєш, що зараз з цих дверей до тебе вийде не сучасна людина, а якась бабуся з єврейським корінням. Здається, немов хтось з цього будинку грає на скрипці, і ти повністю поринаєш у колорит старовини".