У зібранні Житомирського краєзнавчого музею представлена колекція металевих сокир, що включає як робочі сокири, так і бойові. Зокрема, до складу колекції віднесено та атрибутовано як бойову сокиру келеп, він же клевець. Одразу зауважимо, що назва клевець була розповсюджена в часи і на теренах Київської Русі, а назва келеп з’являється у писемних згадках вже в козацьку добу. Застосовувався у X—XVII ст. для ураження воїнів супротивника, що мали захисне спорядження — кольчуги, лати тощо.
Вдаватися в подробиці еволюції келепа, як від зброї ранніх селян та до його використання як атрибуту різних військових чинів, не будемо. Зазначимо, що подібна зброя, з певними варіаціями, використовувалася і на території Європи, і в країнах Азії та Африки.
Келеп – різновид холодної (т.зв. білої) зброї з коротким руків’ям – до 80 см, як правило - дерев’яному, вузька бойова частина якого нагадує дзьоб птаха, а обушок мав зазвичай молоткоподібну форму. Проте, не рідко поверхня обушка могла бути шпилястою, конусною, пірамідальною, увінчану монограмою чи фігуркою. Останні дві використовувалися для того, аби лишити відбитки на латах чи тілі противника.
Келеп використовувався як піхотинцями під час рукопашного бою, так і кавалерією. Порівняно невелика маса – від 0,8 до 1 кг та розміри до 25 см давали змогу «дзьобом» пробивати обладунки, а обушком глушити або трощити кістки противника чи його коня. За потреби клевець можна було метати на коротку дистанцію. Однак основний недолік такої зброї - неможливість парирувати удари.