Наталія Володіна: Переїзд в Українку став поштовхом до розвитку творчості

— Мене в селі кличуть не інакше як Розочкою, — говорить вона. — Прізвисько пристало з легкої руки продавчині місцевої крамниці. Я й не заперечувала, а тепер воно відповідає моєму захопленню…

— Одна із найкрасивіших кущових троянд мало не загинула, коли почали зводити прибудову, — розказує далі, показуючи на яскравий рожевий кущик. — Я її пересадила на інше місце, але, на жаль, там вона не прижилася. Яким же було моє здивування, коли через рік з-під фундаменту показався паросток улюбленої рослини. Наразі ця диво-троянда — окраса обійстя. Цьогорік через значну вологу, правда, дещо менша, ніж зазвичай, а в минулі роки була на рівні з дахом.

— Раніше з кожного кущика вибирала по пів відра полуниць, а наразі — не більше миски. Менші ягоди виросли і на кущах суниць та малині, — зауважує під час оглядин свого господарства і запрошує у прохолодний шалаш-альтанку.

— Я — малинчанка. Нас було троє у батьків, мешкали сім’єю біля третього садочка. У тата і мами, до речі, романтична історія знайомства. Ненька родом з Озерного, а батько із Малина. Зустрілися вони, коли обоє їхали поїздом на цілину. Дорога тривала 17 діб, за цей час молодята закохалися одне в одного, а коли прибули на місце призначення, вже не не розлучалися. Потім повернулися на батьківщину. Тяжко працювали на цегельному заводі. За життя всякого бувало — і доброго, і поганого. Але головне — виховали нас. Я була середньою дитиною, наразі, на жаль, вже залишилася сама. Брата не стало у 38-річному віці, а три роки тому тяжка хвороба забрала любу сестричку.

— Я навчалася у першій школі, була спортсменкою-легкоатлеткою — отримувала чимало нагород за участь у змаганнях, вчителі радили йти спортивною стежкою, спрямовували у фізкультурний інститут, але я вирішила по-іншому, — розказує жінка. — Після восьмого класу вступила у Житомирське професійне училище (де, до речі, стала фізруком групи), по закінченні якого залишилася працювати у обласному центрі. Влаштувалася на льонокомбінаті прядильницею, невдовзі отримала найвищий V розряд — роботу обожнювала.

— Якось несподівано син купив будиночок і сказав: «Мамо, збирай речі, переїжджай!», — каже вона. — Я одразу хвилювалася, боялася — не справлюся в селі. Але швидко звикла. Спільно із дітьми навели лад в домівці та на присадибній ділянці. І невдовзі вже раділа переїзду, насолоджуючись красою та спокоєм сільської місцевості.

— Як зараз пам’ятаю день, коли прийшла в колектив — було це 7-го лютого 2013-го року, — розповідає співачка. — Відтоді не маю, коли сумувати. Біжу як не на репетицію, то на якесь свято. Виступаємо по всьому колишньому Малинському району, у Житомирі тощо. Маємо широкий репертуар, виконуємо різні пісні — і народні, і сучасні. До речі, на День незалежності буде наш ювілейний концерт в Українці. Уже 20-ть років, як «Україночку» очолює Любов Артеменко.

— Часто просинаюся серед ночі й беруся швиденько за олівця чи ручку, щоб записати рядки, що спали на думку, — продовжує розповідь Наталія Федорівна. — Якось експромтом написала пісню про село. Після репетицію чаювали, Любов Миколаївна каже, було б добре, щоб хтось написав вірш про Українку. Доки допили чай, я вже видала їм чотири куплети, завершила поезію словами — «Краще ніж Українка — іншого нема…» Дівчата дуже здивувалися, не могли повірити, що я за лічені хвилини, доки вони спілкувалися, спромоглася написати пісню. Пізніше музику до неї підібрала наш музкерівник. Також в репертуарі «Україночки» є моя пісня про маму та інші.

— Демиду чотири роки, а вже вміє рахувати до тисячі, до того ж — англійською, яку добре вивчив, передивляючись мультики, — не скриває захоплення онуками господиня. — Ходив трішки у сільський садочок. Найбільше любив заняття з музкерівником Любов’ю Артеменко. А пам’ять яку має — двічі почує вірша, і вже знає на зубок! Менший онучок тягнеться за братиком, все повторює. А Марина гарно вишиває бісером, в хаті все завішено її картинами. Багато допомагає син. Не знаю, що б робила, якби не він! Часто приїздить з сім’єю, у нього, до слова, дещо старші діти — дуже їх люблю. Син розуміє, в селі неньці тяжко без міцного чоловічого плеча, тому намагається якнайбільше підсобити. Дуже вдячна своїм дітям за турботу, любов, тепло та радість, які мені дарують кожного разу. Вони мої найдорожчі гості, найрідніші на світі. Заради них живу!