Півсотні днів під землею. Харків’яни намагаються врятувати життя своїх дітей від постійних ракетних обстрілів та авіаударів, які здійснюють війська російської федерації. Складно передати, що коїться у душах українців, які тепер щодня у новинах бачать своїх вбитих сусідів та своє понівечене житло. Підживити їхню надію на повернення до нормального життя намагається гвардійській військовий оркестр.
Читайте також: Білий лелека: Символізм в українській культурі
Атмосфера тут далека від звичної. Заворожено дивиться на співачку маленька школярка. Ходити до школи та грати з однолітками на майданчику для неї — смертельна небезпека, а тут всі розваги – лише у віконці смартфону. Вона б рада потанцювати, але відвикла від таких рухів. Ось сидить, обперши сиву голову на милицю чоловік, і по неголеній щоці котиться сльоза. Просто посеред виступу зі сховища вибігає бригада швидкої допомоги, бо щойно, навіть крізь досить гучну музику, було чути “тривогу”, “прильоти”, а потім і виклик. Ось просто на підлозі – матрац, туристичний спальник, пара зимового взуття та пластикова пляшка з водою. На все це й дивитись – боляче, а люди, звичайні вперті українці, тут живуть, будують плани. Акустика в бомбосховищі – не найкраща, це варто визнати, все ж таки, такі об’єкти — не сцена філармонії. Проте й гвардійських музикантів такими умовами здивувати важко. Саксофон, мікрофон чи “покемон” вони тримають приблизно однаково вправно, причому і на землі, під нею. Артисти виступають з повноцінним годинним концертом, виконують власні авторські твори, а також українські хіти. Тут, в умовах буквального “андерграунду”, вони знаходять вдячних глядачів та слухачів, беруть їх за руки, ведуть у танок, діляться теплом обіймів.