Дев'ятеро людей живуть у селі Магдин на Житомирщині. Троє з них – рідні брати-алкоголіки

Магдин належить до Личманівської сільської ради. Перекошена хвіртка ковзає по буйній траві. За благеньким парканом стоїть сіра будівля – сільська рада. У кабінеті голови – грубка на всю стіну, старий стіл із друкарською машинкою. На всіх предметах, включаючи електричний лічильник, – наліпки з інвентаризаційними номерами.

– Тут ще можна найти связь мобільну, – показує на ґанок сільський голова Зоя Сосновська. Її із сивиною волосся зібране в пучок на потилиці. – Но Білорусія бистро хапає, 9 гривень у минуту. Так що ви зарубіж приєхалі.

По сєльсовєту в мене 42 людини числиться, – зітхає. – У Магдині – дев'ять, у Зброніківцях – двоє. А остальні в Личманах. Як були вибори, сказали 12 депутатов од сєльсовєта представить. Кажу, давайте хоч п'ять. У мене людей нема. А вони: "Читайте закон". Точно – там 12. То даже бабів позаписувала.

Усі троє сіл розташовані в зоні гарантовано добровільного відселення – після радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

– По­простому це – третя зона. Тобто, можемо виїжджати, можемо – ні. Як виїхав, хату дадуть на новому місці. Із Личманів 10 сімей виїхали, із Магдина – п'ять. Я родом отсюда, а дочкє нужно було в школу, то переєхала в Першотравневе. Там посьолок великий, а сюда 2 часа вєліком добираюся.

У Магдині до Чорнобильської катастрофи жили майже 150 людей. Два роки тому було 25. Тепер – дев'ятеро. У село рушаємо пішки. До нього 4 км. Зоя Іванівна дає у провідники свого 24­річного сина Ігоря.

Ідемо насипною дорогою. Обабіч темний ліс, де яскравими плямками зеленіють молоді берези і заболочені ділянки.

У селі – ґрунтівка, точніше бездоріжжя. Від рясних дощів калюжі на кілька метрів, під ногами чвакає багнюка. Пісок липне до взуття. ­Залишки парканів понахилялися в усі боки, хати позавалювалися і стали подібні на купи сміття, до яких наближає­ться ліс і скоро все поглине. Село здається мертвим. І, якби не молода трава, цвіт черемхи і вишень, навіть несправжнім. Наче декорація до фільму. Ні гавкоту собак, ні мукання корів. Тільки зозулю чути в лісі.

Ігор завертає у вуличку й за кілька порожніх хат заводить до чистого подвір'я з колодязем­журавлем. Із веранди цегляного будинку визирає жінка в червоному светрі.

– Ми отца сюда прівезли, ухаживаєм за ним. Мами уже 10 лєт нєт, і он года два как нуждаєтся в помощі. Ну, хоть ходіт єщьо.

Тетяна й Ольга – двоє з чотирьох дітей 88­річного Олександра Речіца. По черзі всі вони доглядають батька. Узимку забирають до себе, а на літо привозять у Магдин. Господар лежить на веранді у валянках і шапці­вушанці. Поволі зводиться. Він недочуває, тому 64­річна Тетяна розповідає сама російською:

– До Чорнобиля тут добре жилося. Три череди корів було, школа на чотири класи. Люди працювали в лісництві. Як ми росли, то й танці були, і кіно. А потім почали людей виселяти. А чого батьки не виїхали? Тату! – гукає.

– Три автобуси на день ходили, два магазини, то куда єхать? Казали про другий район і що хату там ­дадуть. А де лучче буде як удома? – старенький труситься й починає беззвучно плакати. – Буду в своїй хаті, я сам її строїв.

Доньки живуть із батьком у Магдині три тижні. Збираються пробути в селі ще місяць. Потім їм на заміну приїде сестра чи брат.

– Продукти машина раз на тиждень привозить. Можна і в місто поїхати. Білет 12 гривень. А нам як пенсіонерам – 6. Ще можна доїхати дизелем до станції і 12 кілометрів іти сюди пішки. Але ми вже старі для цього.

Сестри посадили тільки два рядки цибулі й часнику. Решту городини купують у підприємця, який привозить продукти. Він приймає замовлення. Питаю в господаря, чи не боїться радіації?

– Я її не бачив. Вовків бачив, ото страш­ніше. Зараз ходять ноччю. Виють ­буває.

– Ага, і змії вже лазять, і комарі такі, що не всидиш, не встоїш, – додає дочка.

У хаті на ліжку із залізним бильцями лежить її сестра Ольга, 61 рік.

– Страшно тут, лєс одін кругом. Людєй німа, – каже.

Її заспаний чоловік у майці дивиться чорно­білий телевізор. Той показує тільки два білоруські канали.

– Ми ж у Бресті живем, то мову розумєємо, – пояснює.

– Нам не скучно, – розповідає лежачи Ольга. – То кушать приготовім, то постіраєм, газети читаєм, в'яжем. Тьотка тут наша в селі живе із сином, йон у гості приходе. І ми на Пасху в неї були. А так тут общаться нема з ким. Є троє братів­алкоголіків, но нашо вони нам?

Цікавлюся, чи приїде "швидка", якщо викликати в село.

– А чого ж? З Овруча (райцентр. – "Країна") їхала минут 40. У батька печєнь прихватило, він пив крєпко в молодості, – шепоче Тетяна. – А зараз, та... – махає рукою.

Ідемо до сестри Саника – так у селі називають Олександра Речіца. ­Дорогою Ігор розповідає, що влітку тут людніше. Розпочинається сезон чорниці, лисичок, пізніше – білих грибів, журавлини.

– Грибів торік було немєряно. Заходиш у ліс і береш, скільки треба, точніше скільки можеш обробить.

Перестрибуємо через калюжі – вони глибокі, як канави. Дна не видно. У них кумкають жаби. На головній дорозі лежить потрухлий стовп. В одній із вцілілих хат серед купи цег­ли – цілий­цілісінький синій стіл. Двері іншої підперті віником, наче господар вийшов на 5 хв. на город.

Неподалік головної вулиці видніється дерев'яний, колись яскраво розфарбований будинок. Нині кольори лише вгадуються. Біля нього на шворках сушаться подерті штани. Але впадає в око насамперед супутникова тарілка.

83­річна Ольга Атаманчук сапає бур'ян на невеликій ділянці землі, а її 54­річний син Леонід скопує. Жінка у "дутиках" і квітчастому фартуху. На правій брудній від землі руці виблискує золотий перстень.

– Я тебе не познала, – дивиться на Ігоря. – Ти Зоїн син? Поправився. Вже здохнуть треба, а я діло роблю, – витирається тильним боком долоні. – Картоплю посадили за хатою, тепер треба тут. Торік була неважна, то трохи докупляли. А скільки нам двом треба? Тут вона родить не хоче, бо вже шостий год підряд картоплище. Гною нема де взять, кабан тільки в Ольки є, але гній їй і самій нужен.

Атаманчуки садять під лопату, а минулі роки в Личманах брали коня, щоб зорав плугом.

– Прошлий год за цю полянку 70 руб­лів узяв, – озирається навколо хазяйка. – А Льоня скопає за три дні і ­получить пачку вина за 11 рублів.

Чоловік Ольги Пилипівни помер 10 років тому. Поховала й трьох синів: одного на велосипеді збила автівка, другого придавив трактор. Третій помер від туберкульозу. Ще є донька, яка живе в Білорусі.

– Льоня уже на пенсії (у Чорнобильській зоні жінки йдуть на пенсію у 49 років, чоловіки – у 51. – "Країна"). Робив лісником. Зо мною всю жизнь. А де взять жонку? Якби хто згубив, то я пошла да знайшла, – сміється. ­Передніх зубів у неї немає.

Скаржиться, що вночі приходять із лісу кабани й переривають весь город.

– Я на печі лежу, дивлюся: йдуть кабани. Виходимо до бочки й гепаємо. ­Лякаємо їх. Раньше держали корову, свиней, а зараз – кури, собака і три кошки. Часом лисиця заскочить. Сьогодні дощ буде, – дивиться на небо.

Питаю, чому ж не поставлять огорожу від кабанів.

Леонід каже:

– Ставили забори від радіації, але вона все одно перелізла, то рішили розвалять.

Супутникову антену Атаманчуки купили, коли Леонід працював лісником.

– Льоня, сколько каналов учора було? – питає мати.

– 57.

– Я ранше "Кольцо обручальне" диви­лася, суд. А потом племінник поставив такіє програми, що я їх не хочу.

– Там людей без штанов показують, – сміється Леонід.

Жінка каже, що часто їздить у місто. На базарі продає гриби, які збирає син.

– По гостях мені ходить нема часу. А із сусідами бачуся, коли лавка приїжджає. Туди всі сходяться, хто в селі живе. Там говорім.

– Візьмемо кажний раз три сотні та й пашлі, – додає Леонід. – Мати получає більш як тисячу гривень пенсії як багатодітна, я – 900. Нам хватає. А лавка усе привозить. Послєдній раз рибу морожену брали. Я стаканчик пива випив. Мені по барабану яке – аби мокре.

– З горілкою тобі вєсєлєє, – сміється мати, спершись на сапу. – Витягни людям води, як не бояться радіації.

Питаю, за кого жінка голосувала на виборах.

– Щоб я за їх голосувала? Раз пошла да всіх зачеркала, – каже різко. – Вони всі на одну голову.

– Юля по пачці крупи дала, сахару, чаю, щоб за єї, – встряє Леонід. – Не проскочила, не помогли подарки.

– Ай, вони мені тіє призеденти, – з досадою кидає хазяйка. – Я не знаю, як нинішнього й зовуть. Я одно знаю, що мені треба за Зою (Зоя Сосновська – голова сільради. – "Країна") голосувать. Ходю до неї в сєльсовєт, як нада справка яка.

Веде ближче до хати, показує обгороджену шифером клумбу.

– Ростут квєтки, – хвалиться. – Мені всього хватає в жизні. Аби тіко ­здоров'я було. А те, що людей нема, так де їх узять?

Вертаємо назад. Біля двору Василя й Ольги Речіц акуратно складені дрова. З будки вискакує чорний пес. Він – сліпий, але гавкає завзято.

Маленька, сухенька в чорному светрі Ольга Речіц, 69 років, запрошує в хату й одразу починає метушитися, накривати на стіл.

– Живемо, як горох при дорозі. Уже смерті чекаємо, – ставить на стіл салат, смажену рибу, котлети. – Ждала, мо' діти приїдут картоплю садить, то їм готувала. Але ще мокро.

У кутку кімнати стоять кілька ікон, мобільний телефон підвішений на гвіздку над вікном – ловить мережу.

76­річний Василь Речіц у валянках наливає в умивальник воду з відра і човгає до ліжка. За стіл не сідає.

– Йон їсть токо льогоньке, – каже господиня. – Ми вже 50 год як разом. У цьому році золоте весілля, – підіймає чарку з вином. – Дєті приєдуть, то посидять. Коли було багато людей у селі, то звали сусідів. А нащо мені зараз тіє п'яниці? Он пішов один із них – Молдаван, – показує у вікно. – У його жінка була молдаванка. То так тепер і його звуть. Хотя він Коля. А другий – Льохман, бо звать Альоша. Була і жонка, і дитя. Але як розумна жонка, то отказалась від нього. Третій брат Шурік. Теж мав жонку і двоє дітей. Хароша така жіночка. В універмазі робила, йон запив, да скоко можна мучиться. Кинула його. Зараз із ним живе Олька одна, Брунька на єї кажуть. Ні документов у неї, нічого. Так вони всі разом і закладають. Випили, проспались, сухаря погризли і дальше шукають. Як горілка є, то вони вмісті. А потом нема чого їсти – хто куда. Я, буває, хліба дам, як бачу, що голодне. По правді, думала, вони цю зіму не переживуть. Прошлий год ще мати їхня жива була, то пенсію получала. І як вони без грошей, без картоплинки, без бурячка? – хитає головою. – П'ють, бо шо їм робить? Чотири алкоголіки на село. А виходить, що це – половина людей. То єсть півсела алкашів.

Розповідає, що в чоловіка був інсульт, насилу піднявся. Після хвороби довелося здати корову.

Питаю, чому залишилися тут після аварії на Чорнобильській АЕС.

– Виїжджали молоді. Батьку було моєму 90 год, сказав, що не поїде. Як умер, я матір не могла оставить. А ми з Василем собірались до сина в Овруч, він і врем'янку нам поставив. Але після інсульту дід уперся: "Не поїду. Буду тут сам, а ти їдь". Значить, такий мій хрест. А радіація? Хіба я знаю? Знаю тільки, хто виїхав – усі вмерли. А ми живем.

Позаторік у Магдині з грудня по квітень не було світла.

– Було таке нальоднєніє, дерева погнуло, проводи на стовпах порвало. Сюди доїхати не можна було. Ми сиділи з лампою да свічкою. А тоді погасимо з дідом і балакаємо про дітей та худобу, аж доки поснемо. А прокинемося вночі, питаємо: "І коли той день буде?"

По телевізору в Речіців ідуть два ­канали.

– Я люблю Лукашенка слухать. Він говорить жизнєнно. Їздить по фабриках чи дєтсадіках, чи поздравляє хліборобов – видно, що простий чоловік. Усі хотіли б такого президентом мать.

Ольга Речіц проводить за хвіртку.

За кілька будинків – старенька хата з кількома вибитими шибками. Якби не супутникова тарілка, то не здогадатися, що там хтось живе.

Чорновусий чоловік швидко ховається в хату, натомість виходить інший – із шрамами на все обличчя.

– Я сам тут, сам. Брати на морі, – сміє­ться Олексій Шваб, а по­сільському Льохман, показуючи рідкі коричневі зуби. – Мені 18 лєт. Та ні – 44. Брати живуть отдєльно, а телевізор приходять сюди дивитися.

Із хати виходить 48­річний Микола на прізвисько Молдаван. Спортивні штани заправлені в кирзові чоботи, на зім'ятій олімпійці замість "собачки" – дротик.

– Бачте, ми картошку садім, – хвалиться, показуючи на скопану ділянку посеред двору. На ній стирчать кілька зів'ялих ялинок. – Думали продать. А вони посохли, ги­ги. Як магазин привезе, то берем крупу і водку. Скіки сама дешева? – питає у брата.

– По 16. Но машина раз у тиждень, так ми по водку в село одне тут ходимо. 14 кілометров в одну сторону. Там по 20 рубльов. Но шо робить?

Біля ніг крутиться собака Пальма. Микола каже, що забрав її в односельця Бороди, який згорів.

– Раніше ми виїжджать не хотіли, бо робота була, – каже Микола. – Мати осталася наша. А всі, хто виїхав, здохли. Ми не прогадали, що осталися. У селі не скучно. Поймі одно: почнеться черніка, лісічки – скільки можна грошей заробить! Куди ­витрачаємо? ­Купуємо жидкі продукти, – ­сміється. – Вранці прийняли – і по лісічки. В обід прийняли – по лісічки.

– У селі дві забавки – водка і тєлік, – додає Льохман. – Кіна дивимся стариє, серіали.

На подвір'я заходить старший із братів – Олександр, або ж Шурік, 54 роки. Він у картузі, на чоботі – акуратна латка. Кілька хвилин прислухається до розмови. Каже, що брати мали самогонний апарат, але забрала міліція. Його перебиває Микола:

– Прийшов мєнт: "Давай вийдем". Кажу: "Чого я із своєї хати должон ­виходить?" Сів на стуло, а він дав мені в морду. Кричу: "Ти що, биться хочеш?" Завезли мене за село, побили. 25 днів одходив.

Сива жінка в піджаку із чужого плеча й гумових капцях, із брудними від грязюки пальцями прямує до хати. Віддає Миколі пакет, роздивляється навкруги.

– Щас ляпну, – каже затинаючись. – Ізвінітє, що ляпну, но я з похорону. Така розстроєна.

Брунька – а це вона, точніше Ольга, 54 роки, – дружина Шуріка – нагинається, щоб підняти недопалок із трави. Ноги в неї трусяться, вона "ляпає". Потім ледве випростовується.

Микола перериває паузу.

– На мій організм треба в день півтора літра. Весною ми по людях підробляємося. Там скопав, там дрова порубав. У кожній хаті по 200 грам. Я зімою віники в'яжу з берези. Кинути пити пробував. Це льогко. Як водки нема... А як є, то важко, – регоче.

– А мені бутилка водки, що коню пряник – мало, – каже Шурік.

Льохман відкриває двері сараю. Там накидані пляшки й пакети з­під пива, вина, горілки.

– Да, випивка – єдінственна їхня пристрасть і ціль, – каже ввечері голова сільради Зоя Сосновська. – Льохман був на лєчєнії, бо допився до бєлочки. І мати в них пила, і баба – вид­но, воно по роду передається. ­Недавно тут жінку в Личманах одиноку ­ховали, то я купила 4 літри самогонки. Вони випили й кажуть: "Та що там – по 100 грам". А тоді ще додали десь, співали, а вкінці вже ляпнули: "Дай Бог і на слєдующий год такого празника дождаться".



Наталія ПАВЛЕНКО, фото Ольга КАМЄНЄВА, Газета.ua

http://1.zt.ua
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Автор
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Виклад
(0 оцінок)
11 переглядів в серпні
Я рекомендую
Ніхто ще не рекомендував

Коментарі

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань

Новини компаній
Novinki.top пропонує топ-5 необхідних речей для школи, які можна замовити в один клік і не нервувати біля прилавків магазинів. 1. Рюкзак Bobby. Це рюкзак нового покоління з захистом від намокання і кишенькових злодіїв. Він має систему розподілу ваги, що є ідеальним варіантом для сучасного школяра. Багатошарові стіни вбережуть цінні речі від злодюжок, падінь і збільшать термін експлуатації найважливішого аксесуару для школи. Bobby Compact зможуть гордо носи...
Суспільство
17 серпня група піротехнічних робіт Управління ДСНС Житомирщини знищила вибухонебезпечний предмет часів минулих війн, що був виявлений напередодні. В с. Федорівка Малинського району під час збирання грибів місцеві жителі натрапили на небезпечне відлуння війни, що лежало у хащах. Про це вони одразу ж повідомили в Службу порятунку «101». Прибулі за викликом фахівці ДСНС ідентифікували знахідку як артснаряд калібром 105 мм.
Суспільство
Створення молодіжних просторів, навчання молоді нових компетентностей, розвиток існуючих проектів та створення сучасного та креативного дозвілля, все це має формуватись за активної участі молодих людей. «Ми маємо понад шість тисяч населення в громаді із яких близько півтори тисячі це молодь шкільного віку. Ми прагнемо щоб якомога більше дітей долучалось до наших проектів та акцій, щоб молодь організовувалась та розвивалась. Для цього потрібно створювати м...
Кримінал
16 серпня оперативники кримінальної поліції Житомирського відділу затримали на одній з вулиць обласного центру чоловіка відразу після вчинення ним крадіжки з автомобіля. Упродовж серпня це уже друге затримання вихідця з кавказького регіону при схожих обставинах. Цього разу він намагався заволодіти рюкзаком з грошима та банківськими картками з салону «ЗАЗ Таврія». 41-річний громадянин Грузії прибув до України у червні 2018 року. Упродовж двох місяців, за на...
Пригоди
17 серпня о 00:59 до Служби порятунку «101» надійшло повідомлення про пожежу на території одного із підприємств в м. Овруч. На місце події виїхали фахівці 12-ї Держаної пожежно-рятувальної частини. З’ясувалося, що загоряння сталося у середині металевого охолоджуючого бункера лінії по виробленню дерев’яних гранул (пелетів). Там горіло 2т зазначеної продукції. В середині самого цеху спостерігалося сильне задимлення. Одночасно з гасінням вогнеборці подавали в...
Кримінал
Загалом правоохоронці вилучили у них близько 450 заборонених для посіву рослин. Оперативно-профілактичні заходи «Мак» на території регіону тривають. 16 серпня оперативники кримінальної поліції Житомирського відділення, відпрацьовуючи приміські населені пункти, у с. Зарічанах в обійсті раніше судимого 55-річного місцевого жителя виявили чималу кількість рослин, близько сотні, зовні схожих на коноплі. Частина їх була вже висушена. Окрім того, правоохоронці в...
Суспільство
У зв’язку з проведенням з 20 по 21 серпня 2018 року капітального ремонту вул.Перемоги на ділянці від майдану Короленка до вул.Лесі Українки буде тимчасово перекрито рух транспорту. Рух транспорту в сторону мікрорайону Богунія буде перенаправлено з вул. Перемоги по вул. Ю. Тютюнника на вул. Лесі Українки та з майдану Короленка по вул. Короленка на вул. Чехова та вул. Лесі Українки. У зворотному напрямку з мікрорайону Богунія до центру міста від перехрестя в...
Культура
До Дня незалежності України житомирян запрошують об'єднатися у написанні диктанту на вулиці Михайлівській. Початок о 17:00."Ви зможете перевірити себе на знання правопису солов'їної, оригінально, культурно та освітньо провести час разом з Доцентом Київського Університету ім. Бориса Грінченка, автором унікального самовчителя "Українська за 20 кроків" та ведучого мовної рубрики "Експрес-урок" на телеканалі "1+1" Олександром Авраменко", - повідомляють організ...
Пригоди
16 серпня о 16:05 до Служи порятунку «101» від працівників Національної поліції надійшло повідомлення про те, що необхідна допомога рятувальників по вилученню потопельника з водойми. Трагедія трапилася на місцевому ставку в с. Лебединці Андрушівського району. На місці пригоди бійці ДСНС встановили, що тіло знаходиться недалеко від берега на глибині біля 2 м. На гумовому човні вони дісталися до нього та, зачепивши загиблого за одяг, підтягнули до берега. З’...