«Коли ми звільняли наші села на Донбасі, люди зустрічали нас з прапорами, жінки плакали і обіймали. Вони півроку пробули в окупації, де росіяни за будь-що могли розстріляти», - згадує десантник Валентин Бобрівник.
Зараз чоловік біймає посаду головного сержанта однієї з рот 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, а на початку широкомасштабного вторгнення росіян в Україну він був солдатом. Хоча Валентин взагалі міг не йти в армію, адже працював пожежником, а такі фахівці ДСНС мають «бронь». Але Валентин вирішив інакше – він має бути не передовій, щоб зупинити окупанта.
Тож якщо раніше він рятував людей з вогню, то тепер нищить загарбників на нашій землі.
«До своєї рідної 95-ї бригади, де я відслужив свій перший контракт, з Борисполя до Житомира я добирався попутками через Вінницю, бо тоді на початку березня 2022 року деякі траси були перекриті, - згадує чоловік. – Моя служба під час ООС ще у 2017-2020 роках виявилася розминкою у порівнянні з повномасштабною війною, яка почалася у лютому 2022 року».
Навесні 2022 року Житомирські десантники тримали оборону стратегічно-важливої траси «Ізюм-Слов’янськ». Там у найзапекліших боях був і підрозділ Валентина. Чоловік згадує, що розхід боєприпасів ворога вражав – вони могли закидувати мінами навіть точку, де було лише дві людини. Окупанти не могли взяти позиції українських воїнів штурмом, тому намагалися знищити все авіацією та артилерією.
Валентин говорить, що наші бійці були всі вмотивовані, тому протистояли ворогові, який на той час переважав кількістю та зброєю. Сам десантник під час штурму селища Довгеньке отримав поранення, але це не завадило йому продовжувати бій.
«Ми тоді були в посадці, а спереду почули голоси – то була група російських окупантів. Я взяв РПГ і почав стріляти по них. Зав’язався бій, ми знищували їх, як в тирі. Під час бою я відчув наче удар по сідницях. Було некомфортно, але я продовжував бій. В якийсь момент я попросив побратима глянути чи є там якесь поранення, на що почув: «Друже, у тебе шматка сраки немає!». Ну що ж, немає та й немає, я продовжував нищити під..в», - з посмішкою говорить Валентин.
Сам він зізнається, що не міг кинути товаришів, адже його військовий досвід значно підсилював підрозділ і він був на той момент старшим групи. Евакуюватися все ж йому довелося, але вже після поранення правої руки.
«Якби рука працювала, то залишився, але після потрапляння уламка я не міг поворухнути нею. Командир наказав евакуюватися. Тоді я підповз до ще одного пораненого і почав виводити його до точки евакуації», - говорить чоловік.
Після того поранення йому довелося пройти лікування та довгу реабілітацію, щоб рука знову почала нормально функціонувати.
Як зізнається Валентин, він раніше виписався з госпіталю, щоб скоріше повернутися до своїх побратимів.
«Повернувся в стрій я в середині літа і якраз ми вже почали потроху штурмувати окуповані території. А з початком осені – повним ходом звільняли наші землі, - розповідає військовий. – Але це було не просто, адже в селах лишалося багато цивільних, серед яких чимало дітей. І якщо росіяни не стримували себе щодо мирних жителів та гатили по чому бачили, то ми не могли дозволити собі поранити людей. Наприклад, ми не знали чи в підвалі засіли росіяни, чи там місцеві, тому не могли закидати приміщення гранатами».
Він зазначає, що багато разів у хатах та підвалах знаходили мирних мешканців. Вони були дуже залякані після піврічної окупації – ворог не дозволяв їм виходити з двору, а за будь-що могли просто розстріляти на місці.
«Вже коли люди зрозуміли, що то наша армія увійшла в села, то зустрічали нас з синьо-жовтими прапорами. Вони буквально плакали та кидались обіймати нас. Ми можемо тільки здогадуватися, що їм довелося пережити. Якось у звільненому селищі Коровій Яр ми знайшли тіло старого дідуся. Було видно, що його впритул застрелили. Чим була небезпечна літня людина? Але ворог нікого не шкодує», - говорить Валентин.
На рахунку Валентина два підбитих танки, а під його керівництвом побратими знищили до десятка танків та різної техніки.
Вже під час звільнення Харківщини Валентин став командиром відділення, потім головним сержантом взводу, а з початком 2023 року став головним сержантом роти.
«Це велика відповідальність. По суті я права рука командира роти, і як сержант підрозділу я веду людей у бій, з ними постійно у найгарячіших боях. Я відповідаю за побратимів, тому під час відпочинку обов’язково треную їх на полігоні – чим більше поту там проллють, тим менше втрат буде на полі бою», - говорить Валентин.
Для себе чоловік ставить мету, щоб кожен його побратим повернувся живим з бойових завдань. І тому окрім тренувань важливо, щоб бійці не закривалися у собі, а могли поділитися проблемами.
«Всі ми люди, у кожного з нас бувають проблеми в сім’ї чи просто накопичується втома. Тому я будую стосунки зі своїм підрозділом на довірі, щоб з проблемами вони йшли до мене, а не зачинялися в собі. Якщо я зможу допомогти вирішити їх – дати відпочити людині чи поїхати додому вирішити свої справи, то роблю це. Адже проблеми моїх солдат є моїми проблемами», - говорить Валентин.
Слава ДШВ! Слава Україні!
Служба зв'язків з громадськістю 95-ї
окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України