Нарис. Жіночий портрет
На Луцькому залізничному вокзалі було людно. Але Марія нікуди не їхала. Вона вийшла на перон, чекала потяга з Києва. Ним їхав її наречений Сергій, курсант, майбутній військовий. Сама теж вчилась у Львівському політехнічному за спеціальністю проектант-інженер автомобільних доріг. Правда, філія його знаходилась в її рідному місті, де вже набираючись досвіду працювала в проектному бюро.
Ось і потяг. Серед пасажирів, що вийшли з вагону, побачила і знайоме обличчя, і добрі очі.
Короткі зустрічі швидко збігали і Марія розуміла, що доведеться їй набратись терпіння, чекаючи тепер уже чоловіка із полігонів, навчань, бути готовою до зміни дислокації військової частини, де проходитиме службу Сергій.
А доля підкинула свій варіант. Афганістан, куди потрапив чоловік по закінченню військового училища.
Хіба можна словами описати її біль, тривогу і недоспані ночі. І несподівана звістка про поранення. Потім був госпіталь, лікування і направлення у військкомат міста Коростеня Житомирської області.
Так, 40 років тому молоде подружжя Очерклевичів опинилось у древлянській столиці, отримали квартиру і стали потроху звикати до поліської землі, обживатись, народжувати дітей.
Зранку чоловік ішов на службу, а Марія задумувалась над тим, що і їй час шукати роботу, та і донька Юля вже підросла. Коли ж запропонували вакантну посаду секретаря в школі №2, не відмовилась.
І з 29-го вересня 1988-го року Марія Леонідівна Очерклевич бездоганно заповнювала особові справи учнів і вчителів, видавала різні довідки, друкувала накази, переписувала по мікрорайону військового містечка майбутніх першокласників.