Народний лікар Иван Просяник, недарма РОДина назвала його на честь сакрального дерева верби — иви, мав неповторне дитинство. Він ріс у світі, де перепліталися буденність і таїна. Де кожна зілина, кожна травина розмовляли з малим Івасем: чи то кощюною-міфом, з голосу сивого батька-знахаря, чи то казнею-легендою, з вуст мудрої бабусі-відунки. Світ, де ще були ледь прочинені двері в живу, прадавню нашу історію. Там на його чоластих могилах-обсерваторіях молилися волхви-звіздарі. Там, на широкі ниви русичів, волхви-просяники випрошували щедрі, рахманні дощі. Світ, де дзвенів, гусель яровчатих спів, славу витязям рокочучих, і сурем заклич бойових лунав. І зміг малий Іван почути їх, доторкнутися серцем до відгомину творення незрівнянно величної культури нашої вершинної слов’янської держави, яка до кореня згодом буде винищена чужинецьким культом. Але крізь тумани віків характерники-знахаарі все ж донесли в наші дні золоту гілку, колись могутнього, Древа Зцілення, яку впродовж життя осягав Иван Просяник.  Пориньте ж в цей прадавній світ, відчуйте його таїну предвічну.