«Я переїхав не до чужого міста, а як до старого знайомого», – Дмитро Раков, художник листівок про Житомир

«У військовому шпиталі я вперше. Давно хотів поспілкуватися з нашими хлопцями і нарешті мені це вдалося», – зізнався пізніше Дмитро.

Після шпиталю ми попрямували до кав’ярні. По дорозі Дмитро уважно роздивлявся будинки. Каже, що в Житомирі дуже гарна архітектура, особливо по вул. Михайлівській.

«Мені дуже подобається Михайлівська. Гадаю, там мають бути декоративні дерева, або набагато менше дерев, бо вони всю архітектуру закривають. Звісно, на ній треба зменшити і кількість транспорту», – вважає художник.

Нагадаю, в червні 2014 року Сєвєродонецьк перебував на лінії фронту, а стратегічні міста Лисичанськ і Рубіжне, де знаходилися залізниці, мости постійно обстрілювали російські війська і здійснювали напади на населення бойовики. Саме тоді мешканці Сєвєродонецька почали залишати свої домівки.

– Дмитре, чому переселився саме до Житомира? Він чимось нагадує тобі рідне місто?

– Я народився у Сєвєродонецьку, але моє коріння з Житомирщини. Мій дід родом із Коростеня, а в Житомирі живе бабуся. Я з дитинства тут бував. На канікулах.

Тому я переїхав не до чужого міста, а як до старого знайомого… на постійне місце проживання.

Існує стереотип буцімто місто – це просто місто. Насправді місто – це люди, його мешканці. Просто, коли приїжджаєш в нове місто, ти будуєш ланцюжок людей навколо себе. На сьогоднішній день ланцюжок близьких мені людей розпався, роз’їхався, а в Житомирі цей ланцюжок постійно росте. До речі, в Києві у мене ціла діаспора знайомих і друзів. Двісті осіб приблизно.

Зараз я їжджу в Сєвєродонецьк до батьків, але повертатися не планую. Місто в свій час «злила» наша міська влада. У нас мер-сепаратист і люди знову його обрали. Я дуже розчарований своїм містом і його мешканцями.

– Чужий серед своїх… Дмитро Раков. Хто це зараз?

– Насправді вдома я був людиною, котра вміє малювати, але лише в Житомирі я почав себе позиціонувати як художник. Думаю, так склалося через моїх батьків. Коли у 1994 році помер мій дідусь, вони хотіли переїхати, але так і не зробили цього.

Взагалі у мене складається таке враження, як кажуть політики, нам треба сто років пробігти за десять. Так само і в мене. У стислий термін, фактично за два роки, я познайомився з гарними людьми, знайшов багато друзів, здобув успіх. Мені дуже подобається такий ритм. Хоча я ще той домосід і зовсім не публічна людина.

Зараз себе позиціоную як художник, автор листівок про Житомир, дизайнер, ілюстратор, а віднедавна я громадський діяч і член Молодіжної громадської ради при Житомирській міській раді. Просто я відчуваю, що потрібний тут.

– Кажуть, що кожна людина може навчитися малювати…

– Навіть мавпа може. Було б бажання. (Жартує Дмитро). Я вважаю, що всі люди творці, художники. Ну, може, є якийсь виняток – 3%.

Зараз діти, до речі, гірше почали малювати. Коли я востаннє був в своїй школі, то моя вчителька розповіла, що діти зараз більше схожі на малярів. Вони роблять фон, а тони, напівтони не враховують взагалі, тобто не мають почуття світла. Бачать лише один колір.

– Коли і за яких обставин вирішив малювати?

– З дитинства. Усі про щось мріють. В дитинстві я не малював, а просив це робити своїх батьків. У певний момент я зрозумів, що мені не подобається їхнє малювання. Відтоді почав малювати сам. Це побачила моя мама і в сім років записала мене в «художку».

І от, що я помітив: коли батьки бачать твій талант і направляють тебе, то ти починаєш опиратися. Мені здавалося, що я малюю через маму.

Після художньої школи далі не пішов, тобто не закінчував університет. Мій тато – стоматолог і він наполіг, щоб я отримав освіту зубного техніка. Ніколи ним не працював. Просто декілька років свого життя витратив марно. Відчув вир студентського життя і все.

– Твоє джерело натхнення?

– Як казав Пушкін, натхнення – це вміння налаштувати себе на робочий лад. Усі мають такий стереотип, що художники полюбляють алкоголь. Якщо відверто, то коли ти вип’єш алкогольний напій, твоя майстерність одразу починає «плавати». Рука художника має бути твердою.

– Чи любиш ти експериментувати в стилях, жанрах?

– Кожного разу, коли я роблю нові спроби, мені здається, що все не моє. Наприклад, коли я малював листівку, де зображена альтанка в Шодуарівському парку думав, що прокляну її. Тому що, відверто скажу, я ніколи раніше не малював архітектуру. Крім цього, я не малюю портрети, а малюю людей. За основу беру людину: позу, трохи обличчя і від себе додаю багато. Усі нібито і впізнають, основа зрозуміла з кого, але схожості немає. Тому я не портретист і на вулиці швидко заробляти гроші не вмію.(Продовжує жартувати мій співрозмовник).

– Якщо я правильно зрозуміла, на основі своїх малюнків ти виготовляєш плакати і листівки?

– Саме так. До листівок я прийшов спонтанно. Це найпростіше, що можна було з собою носити і дати людині. Завжди їх ношу з собою. (На підтвердження своїх слів художник-переселенець дістав з внутрішньої кишені куртки акуратно складені листівки).

– На декількох з них зображені об’єкти парку імені Юрія Гагаріна, який планують перейменувати на Шодуарівський. Ти один із тих, хто підтримує перейменування. Чому?

– Це стара ідея, яка з’явилася ще у 2010 році серед краєзнавців, один із них – Георгій Мокрицький. Спочатку ідеєю про перейменування «загорівся» мій друг Сергій Фещенко. Він зареєстрував про це петицію на сайті Житомирської міськради, а далі почали об’єднуватися однодумці і нас стало багато.

«Ми не противники Гагаріна, – пояснює Дмитро. – Просто насправді Гагарін і космічна тематика, той же літак, ніякого відношення до парку в Житомирі не мають, а барон де Шодуар – це людина, яка заснувала парк. Про нього ж є лише одна згадка – маленький провулок. З нашого боку, позиції мешканців, ми – невдячне покоління, бо не хочемо відновити історичну пам’ять про Шодуара, який зробив набагато більше для Житомира, ніж будь-хто інший. Шодуар має бути брендом Житомира… як морозиво і шкарпетки. Така моя думка».

За словами Дмитра, сьогодні не можна бути байдужим, тому що байдужість позбавляє людину людяності. На його думку, Радянський Союз вбив у населення ініціативу і сьогодні Україна повільними кроками оговтується після 70-річчя темряви.

«Корольов сконструював ракету, а Гагарін полетів у космос, – продовжує свою думку художник. – По суті, даруйте вже за порівняння, в Гагаріна була функція Білки і Стрілки. Хоча зізнаюсь, я народився 12 квітня і так сталося, що мій дід народився у Всесвітній день авіації та космонавтики.

Крім перейменування, необхідно здійснити реконструкцію парку. Нова назва і оновлений парк, на мою думку, зроблять Житомир туристично привабливим містом. Існує навіть легенда про скарби барона де Шодуара. Можна організовувати квести. Щоб до нас приїздили з інших областей, усієї України і навіть з-за кордону.

Крім цього, можна започаткувати проведення Шодуарівської ночі в формі карнавалу. Наприклад, у Санкт-Петербурзі є ніч випускників «Пурпурові вітрила», коли по всьому місту плавають човни з пурпуровими вітрилами».

– До речі, ти автор петиції «Назвати сквер по вулиці Вітрука, в якому знаходиться фонтан «Космонавт», Сквером імені Юрія Гагаріна». Це якось пов’язано з перейменуванням парку на Шодуарівський?

– Так, бо все логічно. По вулиці Вітрука є фонтан і космонавт. Чому його не назвати на честь Гагаріна? В Житомирі є вулиця Гагаріна і буде сквер, а парк має носити ім’я свого засновника – барона де Шодуара.

– Ти розробив новий дизайн квитка для проїзду в маршрутному таксі. Про це писав у своєму блозі. Поки його не використовують, але звідки ідея?

– Будучи художником, я не один раз звертав увагу на сірість та буденність квитків для проїзду у громадському транспорті. Мені дуже захотілося зробити і свій посильний внесок у розвиток Житомира. Тому я розробив дизайн-макет квитка для проїзду у маршрутному таксі.

Якщо мерії Житомира сподобається мій макет, то буду мати за честь подарувати його нашому прекрасному місту.

Звідки ідея? Я її «поцупив». З ідеєю квитка мені допоміг друг, телеведучий Назарій Томчук, який поїхав до рідних в Івано-Франківськ. У маршрутці він побачив квиток, на якому була зображена місцева панорама, а не міська рада. Він його сфотографував. Так і з’явилася ідея нового квитка.

 – Поділися своїми планами, майбутніми арт-проектами.

– Стати Президентом. (І знову жартує Дмитро). А якщо серйозно, то мені дали декілька слушних порад і я хочу вдосконалити проїзний квиток.

Мені завжди подобався герб Житомира. Тому планую намалювати його, бо герб показує традиції, а логотип розробляється для того, щоб його легко сприймали і впізнавали. До речі, а нещодавно я дізнався, що насправді герб Житомира – це не наш герб, а Новоград-Волинського, але це довга історія.

Крім цього, планую створити сувенірний набір листівок із краєвидами Житомира, а також порівняти Житомир сьогодні і, яким він був в давнину. Наприклад, яким був майдан Соборний у XIX столітті, без нинішніх жахливих багатоповерхівок, а коли їздив трамвай і була каплиця. В цьому мені допомагають знайомі краєзнавці, котрим я безмежно вдячний, фотографії з архівів, проте якщо чесно, то це дорого, бо в архіві або забороняють фотографувати, або щоб сфотографувати один документ чи фото, треба заплатити 40 гривень.

Мрію, щоб влада допомагала молоді. Я не прошу коштів, але хоча б вудочку дайте, підкажіть. Наприклад, узяти хоча б ту саму «Укрпошта», яка могла б проводити якісь гранти і, від продажу листівок певний відсоток перераховувала б автору.

Зараз Дмитро Раков шукає інвестора, партнерів, які допоможуть реалізувати його творчі задуми і підтримають стартапи. Тож, якщо комусь сподобалися листівки молодого художника, шукайте його в соцмережах.