Новини компаній
15:00, 18 грудня 2018 р.

Алея героїв – без героїв?

Новини компаній

Ми – дивовижні люди. Щоразу, коли сподіваємося кардинально поліпшити власне життя, руйнуємо все, створене раніше. Більшовики змели царат. Більшовиків – перебудова. Радянську спадщину  – помаранчева  революція, продовжена ще однією революцією – Гідності. Життя мало б бути зовсім ідеальним. Втім…

Етносоціологи дійшли згоди в теоріях розвитку людства: суспільство розвивається за принципом циклічності. Спіраль виводить його на вищій щабель. Ми із завзяттям відкидаємо науку і відрізаємо геть попередній виток спіралі. Що лишається? Тупцюємо ніби то вперед.

Все це спадає на думку, коли йдеш центральною алеєю Чернігова. На день міста, нинішнього  вересня помпезно «відкрили» оновлену Алею героїв. Чистенько, доглянуто. Квадратні фонтани стали круглими. Пристойний асфальт замінений на плитку. І зниклі бюсти людей, які, власне, дали назву Алеї.

Постаменти і скульптури трощили під час Революції  Гідності. Патріотично налаштовані революціонери надихалися власним розумінням ролі особистості в історії і переконанням, що «катам місце на смітнику!». Чи не найбільше постраждав тоді Антонов-Овсієнко.

Алея героїв – без героїв?, фото-1

Лишаю осторонь дискусії на тему: хто і як повинен оцінювати, чи гідні окремі особистості назви «герой». Присвоєння нагород – це одне, а визнання й історична оцінка – зовсім інше. Не можна викидати з історії «поганих» періодів – вони всі нам урок. От тільки ніхто не бажає ним скористатися…

І приклад Антонова – Овсієнка тут найяскравіший і вельми  переконливий. Запитати у десяти перехожих-чернігівців: хто він такий? Відповіді не почуєте від дев’яти. Десятий видасть шкільну характеристику – революціонер, кривавий приборкувач селянського повстання в Тамбовській губернії. Чим пов’язаний з Черніговом і що видатного  зробив, – не пояснить жоден. Але ж постать цієї людини не випадково потрапила на скрижалі історії!

У біографії  потомственного дворянина Володимира  Олександровича Антонова-Овсієнка не злічити карколомних вивертів долі і не менш несподіваних відповідей від легендарного соратника революційних вершителів історії.

Народився він 1883-ого року в Чернігові, де батько – поручик резервного піхотного полку –на той час служив. Мати  Ольга Дмитрівна Білецька – випускниця консерваторії по класу фортепіано  добре співала, малювала, писала художні твори і займалася двома дочками та трьома синами. Старшому  із синів – Володимиру – батько накреслив військову долю і в 11 років віддав хлопця до кадетського корпусу. Після семи років муштри Володимир вступив до Михайлівського артучилища, звідки через місяць втік. Батько був непохитний. І юнак вступив у Петербурзі до військово-технічного училища.

«Органічна огида до воєнщіни» перемогла і цього разу – юнкер Овсієнко відмовився присягати на вірність «царю і Вітчизні». Арештували, але через молодість після двох тижнів буцегарні був зданий на поруки батькові. Згодом писав: «У сімнадцятирічному віці розірвав з батьками, бо вони-люди старих, царських поглядів, знати їх більше не хотів. Зв’язки по крові нічого не варті, коли немає других».

Жив самостійно, працював чорноробом у порту, кучером, призвичаївся до студентського соціал-демократичного гуртка. 1902 –го року, після смерті батька,  знову вступив до Санкт-Петербурзького піхотного училища. Там захоплювався  історією і математикою. Любив шахи, глибоко відчував і знав мистецтво, запоєм читав, віршував. Юнкера згадували: «Був невисокий на зріст, міцно скроєний, затягнутий у юнкерський мундир. Вражав серйозністю ( не по роках) і певною замкнутістю. Обличчя мав швидше зосереджене, похмуре і, навіть, суворе, але іноді воно променіло якоюсь ніжною і майже дитячою посмішкою. Але то бувало зрідка –  не любив давати волі почуттям. Відразу вражав  вольовий ухил  усієї  особистості. Часто повторював: необхідно «оволодіти  життям», котре називав річчю далеко не радісною, а  тяжкою і відповідальною». Як писали його товариші по службі і революційним поглядам, «здавалося, що наступаюча героїчна епоха потребує «героїв» йому подібних».

Після училища отримує поза чергою направлення на Далекий Схід, де палає російсько-японська війна. На місце служби Овсієнко не дістався, дезертирував. І на довгі роки став нелегалом.

Далі аріаднова нитка долі Володимира Антонова-Овсієнка схожа на пригодницький детектив. Незлічені арешти і втечі, вирок до смертної кари і підготовка повстання, друк нелегальної літератури, створення військових організацій. Краків, Львів, Варшава, Санкт-Петербург, Кронштадт, Москва, Севастополь – і це лише в1905 році!

Алея героїв – без героїв?, фото-2

Начальник Варшавського тюремного замку у рапорті начальству так колоритно описував обставини чергової втечі засудженого Антонова-Овсієнка напередодні воєнно – польового суду: «Під час прогулянки у внутрішньому дворі  він випрохав дозвіл на «спортивні вправи», які були насправді заздалегідь продуманим і зухвалим планом втечі. Його Антонов-Овсієнко і здійснив під час «вибудови чехарди», при якій один арештант стрибає на спину іншому, створюючи «драбину». Після чого арештанти потішно падали, чим створювали благодушний настрій у вартових. Після десяти хвилин такої гри, Антонов- Овсієнко повернув «драбину» від одиночного дерева до стіни в’язниці і перемахнув її прямо на дах екіпажу, котрий його чекав. Стріляти виявилося неможливим: коні рвонули з місця, а чиїсь руки відразу стягнули арештанта з даху». Руки належали Дзержинському.

Еміграція. Нелегальна діяльність. Арешт. Заслання. Втеча. Еміграція. При одному з арештів опирався зі зброєю поліцейським – рік у в’язниці і військо-польовий суд з вироком – «смертна кара через повішення». Замінили на 20 років каторги. У ніч перед відправкою два десятки ув’язнених, підірвавши мур камери, втекли. Прикривав їхній відхід Антонов-Овсієнко.

Він взагалі вважав: немає таких стін, яких не можна подолати.

Та довелося емігрувати до Франції. Там недовго спілкувався з меншовиками, і з початком Першої світової відійшов від них. Але пляма  « не зовсім більшовика» лишилася  і, зрештою, зіграла в його житті рокову роль. При чому, не один раз.

Після Лютневої 1917 року революції Володимиру Антонову-Овсієнку не відразу вдалося повернутися на Батьківщину. Та вже в травні він – член більшовицької партії, готує повстання. «Людина з міцними нервами, природжений організатор і запальний оратор, вимогливий, оптиміст за вдачею, підприємливий і рішучий, у екстремальних умовах – холоднокровний до флегматичності, безкорисливий, надзвичайно чиста людина, чиста у помислах і ділах, котра живе він лише ідеєю», – так згадували Антонова-Овсієнка різні люди.

Алея героїв – без героїв?, фото-3

І хоча мав погони  лише підпоручика, саме він стає військовим мозком більшовиків. Антонов-Овсієнко з Петропавлівки висуває ультиматум Тимчасовому уряду, перевіряє готовність «Аврори» і, зрештою, керує діями красногвардійців, революційних солдат і матросів під час штурму Зимового палацу і арешту членів уряду.

Ось як описував цей епізод Володимир Маяковський в поемі «Хорошо!»:

И один

из ворвавшихся,

пенснишки тронув,

объявил,

как об чем-то простом

и несложном:

«Я,

Председатель реввоенкомитета

Антонов,

Временное

правительство

обьявляю низложеным».

Щоправда, Сталін, котрий дуже ревно ставився до слави соратників, ці рядки викреслив, їх почали друкувати в поемі знову значно пізніше – після ХХ з’їзду. А тоді Овсієнку виповнилося лише 34 роки – і всі випробування ще чекали на нього сповна…

Різні посади і доручення особисто більшовицького вождя, керівництво операціями проти козаків Каледіна, військ УНР, німецьких окупантів і петлюрівців. Командувач збройними силами Української СРСР з 1919 року більше ніколи не обіймав військових посад, а перейшов до політичного керівництва.

З його головуванням у Тамбовському губкомі і губісполкомі пов’язана страшна сторінка історичної правди. Після рейду білого генерала Мамонтова по тилах червоних військ саме  на тому напрямку Антонову-Овсієнку належало «відновити порядок». Основним методом відновлення був обраний розстріл. Ним підкоряли всіх, хто вітав козаків, або чиї родичі пішли з ними, хто належав до «розстрільного контингенту» апріорі – родини купців, дворян, священників…

Не селі, не рахуючись ні з чим, більшовики реквізували продовольство. І тоді у серпні 1920-ого повстала вся губернія. Комуністів скинули. Головою  Повноважної Комісії ВЦВК з боротьби проти бандитизму призначили того, хто й породив гнів народу –  Володимира Антонова – Овсієнка.

Алея героїв – без героїв?, фото-4

Найперше, що зробив новопризначений очільник, провів «чистку апарату», поміркованих замінив на фанатиків. А ще запросив у Москви надійне підкріплення з перевірених чекістів. Майже півтори їх сотні на чолі з Ягодою, Ульрихом, та ще десятки відомих червоних командирів – Уборевич, Котовський, Тухачевський заплямували себе на Тамбовщині. Конфіскації, контрибуції, розстріли заручників і розстріли без суду, концтабори – все пішло в дію. Лише за приблизними оцінками істориків стотисячна армія заморила голодом і хворобами у концтаборах понад 20 тисяч селян.

Марія Спиридонова, відома есерка, саме після «червоного терору» на Тамбовщині взагалі відійшла від політики. Вона вважала: терор, що активно застосовувала її партія до революції, був засобом боротьби пригноблених у їхньому прагненні свободи. А «червоний терор» більшовиків після завоювання влади, то нічим не виправдані репресії переможців проти свого народу. Час підтвердив прозорливість революціонерки зі стажем. До речі, репресованої і розстріляної в 41-ому, а згодом повністю виправданої.

Антонова-Овсієнка за придушення заколоту подібними засобами виправдовувати ніхто не візьметься. Та варто пам’ятати: під багатьма страшними указами того часу стоїть першим, а іноді і взагалі єдиним інший підпис – Тухачевського.

Червоного командарма  Політбюро змушене було відкликати. Згодом і Овсієнка замінили на поміркованішого керівника. Антонов-Овсієнко зайняв пост начальника Політуправління РВРР, де активно підтримав Троцького і виступив проти посилення впливу Сталіна.

Більше того, він написав до Політбюро листа на підтримку курсу Троцького, якого дійсно любили в армії. І навіть погрожував заколотом , якщо репресії торкнуться « російського Карно».  Крок був помилковий – через невідомі причини Троцький відмовився від повстання, а його падіння позначилося  і на Овсієнку – з 1924 року він на дипломатичній роботі. І навіть там, у спокійних Чехословаччині і Польщі на нього двічі готували замах. Невдало.

Між закордонними відрядженнями Антонов-Овсієнко протягом двох років, після публічного осуду троцькізму, працював прокурором РРСР, де зажив слави ділового і простого керівника.

Алея героїв – без героїв?, фото-5

Потім знову за кордон. У 1936 році Антонов-Овсієнко – Генеральний консул СРСР у Барселоні. Діяльна натура Володимира Олександровича далася там особливо взнаки. Він особисто організовував вивезення з Іспанії  до Москви 520 тон золотого запасу, який «могли захопити фашисти». Знадобився і його військовий досвід, каталонці, за спогадами Ібарурі,  «оцінили відвертий і щирий характер, прагнення допомогти народу». Та контакти з анархістами і троцькістами, котрі конфліктували з Мадридським керівництвом, не пройшли повз око Москви. Генконсула відкликали з Іспанії, де палала громадянська війна, «для отримання нового призначення». Такий привід у 1937 році значив єдине – на Батьківщині чекає арешт.

Передчуття не підвело: в ніч на 12 жовтня Володимира Олександровича арештували. Лефортово, Бутирки – допити тривали по сім годин, двічі на день,  нерідко по ночах. Перші дві доби відкидав усі звинувачення і вимагав надати « викриваючи матеріали». Стверджував: ні в чому не винний, сталася помилка. Потім, вірогідно, не витримав тиску і писав Єжову, що він «зброєносець Троцького, котрий не порвав з троцькізмом».

Справу Антонова-Овсієнка розглядала Військова Колегія Верховного суду СРСР 8 лютого 1938 року у  закритому засіданні, без обвинувачення і захисту. Підсудному ставили в провину троцькізм і те, що «увійшов в організаційний зв’язок з німецьким консулом у Барселоні та фактично керував троцькіською організацією у боротьбі проти Іспанської республіки».

І хоча Володимир Овсієнко винним себе не визнав, відкинув звинувачення у шпигунстві і додав, що троцькістом не був, а лише примиренцем, на вирок суду це жодним чином не вплинуло – «Розстріл з конфіскацією майна за приналежність до троцькістської терористичної і шпигунської організації».

Судове засідання тривало 20 хвилин і о 23.00 завершилося.

Коли його вели на розстріл, Володимир Олександрович зняв черевики і піджак та віддав співкамерникам. Так – напівроздягнутий – і пішов. Останні слова 55-річного  Антонова-Овсієнка передавали доволі точно: «Я прошу того, хто доживе до свободи, передати людям, що Антонов-Овсієнко був більшовиком і лишився більшовиком до останнього дня».

Днем раніше розстріляли його дружину, Софію – «не повідомила про підривну діяльність чоловіка». Взагалі руйнівник старого режиму одружувався тричі – і це теж трагічна сторінка біографії. Перша дружина померла від тифу у Громадянську. А коли чоловік і дружина одночасно відбували покарання по в’язницях, їхнього сина Володимира узяв на виховання Дзержинський. Друга дружина народила двох дочок і сина і теж опинилася у в’язниці, «за зв’язок з троцькістами». Овсієнко на той час –  генеральний прокурор – нічого не зробив для її визволення. Жінка покінчила із життям у буцегарні. Дітей репресували, а син, навіть  і в радянські часи тричі «сидів» –  за дисидентство.

Через 18 років після страти Військова колегія Верховного суду СРСР відмінила вирок Антонову-Овсієнку і повністю  реабілітувала. Його знову зарахували до «героїв революції». Та  ще через  майже  тридцять років знову викреслили, коли у вересні 1982 року закрили музей Антонова-Овсієнка в Чернігові. Нову пляму на його репутації помітили в інституті марксизму-ленінізму, де в архівах знайшли папери про «не справжнього більшовика», а все-таки більше троцькіста і меншовика. Навіщо ж прославляти такого «героя»?

І ось ще через тридцять років – новий етап боротьби проти пам’яті. У 2015 році вчергове  геть відрізаний ще один виток історичної спіралі – на Алеї героїв  трощать скульптури  уродженців Чернігівщини. Дісталося усім – Юрію Коцюбинському, Миколі Подвойському, Віталію Примакову, Миколі Щорсу, Миколі Кропив’янському, Михайлу Кирпоносу, Василю Сеньку. Та найбільше – погруддю Антонова-Овсієнка. Невідомих суддів історії не зупинила ані художня цінність скульптур, ані думка городян.  Це вже потім з’явився закон про декомунізацію і розібралися, що постаті Кирпоноса і Сенька потрапили під гарячу руку несправедливо. Тож частина скульптур опинилася на задвірках історичного музею, частина на міському кладовищі. Доля деяких невідома.

Алея героїв – без героїв?, фото-6

Можливо, якби не так затято боролися із власною історією, дечого навчилися? Той же полум’яний революціонер Овсієнко, котрого стратили свої, попри все – до останньої хвилини! –  вірив у вірність ідеї, не сумнівався ні хвильки. Чи можемо уявити нинішніх «революціонерів» без черевиків і піджака, з непохитною вірою в ідею? Швидше, на ношах під картатими простирадлами або в інвалідному кріслі з вишуканими  туфлями на височенних підборах під ним. Із непереборним бажанням вірити у ідею за кордоном.

Тому дуже шкода, що немає в Чернігові такого місця, де можна йти повз скульптури Іллі Шрага, наприклад, і Антонова-Овсієнка, Кирпоноса і ,можливо, Леоніда Кучми  (все-таки Почесний громадянин області!).

Алея героїв – без героїв?, фото-7

Йти, дивитися і розмірковувати. Знайшлося б там місце і для сучасних героїв, таких, постаменти котрих не доведеться з часом зносити. Бо коли зносять пам’ятники, то викреслюють з пам’яті. Мине ще кілька років і вже ніхто не зможе згадати, де був бюст Кирпоноса, а де –  Коцюбинського. Потім ніхто не зможе пригадати і їх самих.. Але ж історія – не лише дати і прізвища, а, насамперед, неоціненний досвід, котрий гарно навчає розумних.

Олексій Чугуєв

Фото з відкритих джерел

Стаття взята з сайту - edumka.com

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#edumka.com
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...