Художники Столярови: «Ми би на одному полотні не помирилися»

У подружжя художників Ірини та Віталія Столярових усі персональні виставки були спільними. Хоча вони і працюють в творчому тандемі, малюють окремо – навіть у різних місцях. Іра працює вдома, а Віталій у невеличкій майстерні на шостому поверсі будинку на Бердичівській, пише Перший.

Обоє навчались у Житомирській дитячій художній школі, де і познайомились. Потім – на художньо-графічному факультеті Південноукраїнський національний університет імені Ушинського в Одесі. Захищали дипломи на кафедрі живопису.

Столярови – активні учасники всеукраїнських, обласних, міжнародних та персональних виставок.

Ірина і Віталій виховують сина Назара, якому зараз п’ять з половиною років.

Віталій Столяров: "Головне - не розказувати глядачеві, про що картина"

Чоловічки на наших картинах мають не зовсім звичні форми тіла. Часом лисі, часом худі, інші повненькі, але вони всі різні. Всі ці образи взяті з життя, це знайомі, перехожі. Вони такі різні. Тому що всі люди у нас різні і дивні. Наскільки б вони не були стилізовані, я намагаюся в них підкреслити веселі якості людини.

Зараз мистецтвознавці придумали таке словосполучення «експериментальний живопис». Коли нові та цікаві художники з’являються, то їхні роботи називають саме цим словосполученням, щоб поки що не мучитись із назвою напрямку чи стилю.

Може, я дуже стереотипний, але до інсталяцій ставлюся не дуже позитивно. Я цим не займався, і думаю, що вже й не займуся. Йду в дуже цікаву, хорошу, розкручену галерею, плачу 25 євро, а там мідний умивальник, у який крапає вода з крану. У нас такі інсталяції практично в кожній українській хаті. До того ж, коли за інсталяції береться непрофесіонал і вважає, що усе дуже просто, то це виглядає смішно. Такі люди виглядають скоріше як клоуни.

Наш син - дуже талановитий хлопчик, я би сам хотів таким бути у його віці. Ми навіть думали, як би погано це не було, але будемо змушувати його займатись мистецтвом. А тут виявилось, що і змушувати не треба його.

У жовтні була остання персональна виставка в Житомирі. Хоча виставки бувають часто, заїжджених картин у нас нема. Правда є такі роботи, які ми виставляємо час від часу, але ставимо таку ціну, щоб ніхто не купив.

Ми вже 12-й рік викладаємо у художній школі. Зараз у школу дітей перестали спеціально відбирати, беруть практично всіх, хто хоче. Звісно, знаходяться діти, напевно один із 20-и, які щось вміють. Але перестав малювати гарні ілюзії стосовно цього.

Іра працює вдома, а я в майстерні. А потім, коли дивимося на роботи, іноді стає смішно, бо буває, що однакові дві теми в один і той же час робимо.

Я навіть боюся до її полотен доторкнутись. Ми би на одному полотні не помирились. Нас часто питають, чи ми не пробували одне полотно намалювати на двох. Але Боже збав, щоб я з нею в одній майстерні малював. Це ж не робота, це теревені. Хоча самому також нудно.

Іра мене дивує на кухні, готує дуже смачно. Я харчуюся вдома, як в ресторані. У мене дід був шеф-кухарем, але він так смачно не готував, як Іра. Мене дивує, що у неї вистачає часу займатись із сином, вчити його усьому, так смачно готувати і при цьому ще і малювати. Більше того, вона працює більше за мене. Не сказав би, що я ледачий, також немало працюю і малюю, але як у неї виходить більше?

Бути разом – це вже звичка. Якщо я кудись їду, то мені на півдорозі вже хочеться назад додому.

Коли чогось досягаєш, нікого не цікавить, сам ти цього досяг, чи з чиєюсь допомогою. Але результат багатьох обурює: чому він, а не я. В Житомирі багато заздрісних людей, і навіть дехто нас ненавидить.

З нашого курсу в художній школі і навіть з університетських однокурсників, окрім нас більше ніхто не став художником. Багато хто пішов в архітектуру. А є такі, хто працює навіть дальнобійниками. Життя змушує. Ми теж пройшли важкий етап, у нас було таке, що чай не було з чого пити.

Під класичну музику працювати нереально взагалі. Працюю під таку, яка не відволікає.

Таке враження, що у Житомирі немає фарб, а у всіх є тільки біла і жовта, яку можна зробити трохи світліше і трохи темніше. І все. У нас є тільки маленький куточок на Замковій горі, де будинки пофарбовані в різні кольори. Гарно підібрано все, при чому це не спеціально, а яка фарба була, такою і пофарбували. Коли я там зробив фото і показував знайомим, люди не вірять що це Житомир. Кажуть, що Прага.

Про конкуренцію ніколи не думали, я просто знаю, що я краще. А Іра знає, що вона краща. Яка тут може бути конкуренція? (сміється).

В основному публіка дивиться на картини і багато додумує, себе бачить, шукає своє життя на полотнах. Головне - не розказувати глядачеві, про що картина.

Ірина Столярова: «Зараз багато людей старшого віку ідуть вчитися малювати»

Стиль роботи художника дуже важко визначити, коли він тільки зароджується. Це все одно, що визначати стиль епохи – ми можемо її якось назвати, коли вона вже пройшла і ми все проаналізували.

З Віталіком навчалися в художній школі на одному курсі, і один одного ненавиділи в хорошому сенсі слова. Всі жартували, що з нас буде хороша пара -  так воно і вийшло.

Ми питаємо сина: «Назар, ким ти хочеш бути?» А він: «Відомим художником, щоб про мене знімали фільми та писали газети». На День народження йому подарували мольберт, і він був такий радий, йому абсолютно не потрібні якісь інші іграшки.

У нас завжди проблеми із назвами. Назар нам придумає назви. Коли він іде із студії і заходить сюди в майстерню, ми його запитуємо: як би ти назвав цю роботу. А він подивиться на полотно і каже «Це ж пірат намальований!» Так ми її і називаємо. А потім нас питають, чому назва така цікава.

Полотно для картин «Діалог» і «Теплий вечір» - домоткане. Купили його у одної бабці на Андріївському узвозі в Києві. Там чистий льон і воно настільки міцне, що ножицями не можна було порізати.

У нас багато схожих тем, бо ми проживаємо одне життя, і більшість часу ми разом, інформацію отримуємо одну і ту ж, переварюємо її також десь подібно, тому і теми однакові. Але картини різні.

Нам говорила колись професорка в університеті, що Столяров – це лірик, а Столярова – це прагматик. Так воно мабуть і є.

Під час навчання багато читала, а коли закінчила університет, три роки книжку в руки не брала. Навіть не знаю сучасних авторів. Пішла до книгарні і зрозуміла, що треба спочатку спитати, що нормальні люди зараз читають.

Музику не сприймаю, під час роботи мені потрібна тиша. Я не хочу музики, я хочу тиші, бо і так цілий день гамір.

У мене в художній школі група, у якій жінки до 60 років. Зараз багато людей старшого віку ідуть вчитися малювати, жалкують, що раніше не встигли. З ними іноді буває цікавіше, ніж з дітьми. Вони цінують усе, вони щасливі.

До художньої школи я працювала у загальноосвітній. Рівно один рік і два дні. Після того, як у мене черговий раз діти кинули каштаном з вікна другого поверху, зрозуміла, що у школі більше працювати не хочу. 

Фото з мережі Однокласники