«Колись тут було все: і роддом, і морг, і московська ковбаса»

Селище Городок розташоване в лісі, на межі Київської і Житомирської областей. У центрі стоїть пам’ятник Юрію Гагаріну. У радянські часи місцеві мешканці розповідали, що тут, на території військового містечка, ремонтують авіаційне обладнання. Натомість у підземних бункерах зберігали ядерну зброю, пише ГПУ.

— У лісі живемо, кіслородом дихаємо. Це єдине, що тут харашо. Син мені говорить: "Ти все життя сидиш за дротом, у тюрмі. А я не хочу". Він перебрався до Києва. А мені хоть би до гарячої води тут дожити і щоб тепло було спати, — каже охоронець на пропускному пункті до селища Городок Радомишльського району Житомирщини.

Селище заклали 1965-го, за розпорядженням генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва. Місце вибрали у глухому лісі на межі Київщини та Житомирщини, за 100 км від столиці. Тут діяла військова частина, яка обслуговувала ядерні боєголовки, що їх звозили на огляд та "профілактику" з усього Союзу. Засекреченому військовому містечку дали назву Макарів-1. На картах його не позначали. Місцеві давали підписку про нерозголошення державної таємниці. У їхніх паспортах ставили прописку "Києво-Святошинський район", без зазначення населеного пункту.

На КПП нашу машину перепиняють двоє працівників. Перш ніж пропустити, телефонують керівництву. Один сідає в авто, називається Степановичем. Супроводжує нас до селищної ради.

Дорогою за соснами показує триповерхову цегляну будівлю:

— Це сейсмічна станція. Там стоять датчики. Вони контролірують, де які взриви відбулися на Землі.

Торік Верховна Рада перейменувала Макарів-1 на Городок. Містечко розсекретили. У ньому п'ять вулиць — Лісова, Гагаріна, Поштова, Перемоги і Першотравнева. Є військовий лазарет, музична школа, лісгосп і збанкрутілий завод залізобетонних виробів. У селищі говорять, що його розібрали на металобрухт, а робітників відправили у неоплачувані відпустки.

У центрі, біля дитячого майданчика, курять четверо чоловіків напідпитку. Поряд магазин "Чайна країна". Тут можна випити кави і взяти горілки на розлив.

— Дорослим у селищі ніде й посидіти, — розповідає військовий пенсіонер Микола Ткаченко, 49 років. — Була єдина забігайлівка "Кошара", але її хтось підпалив. У Будинку офіцерів раніше хоч кіно показували, артисти приїжджали. А зараз концерти тільки під вибори проводять.

Чоловіки ходять на полювання, рибалку. У нас усі звірі є: кабани, лисиці, зайці, кози, навіть олені трапляються. Щучок ловлять, продають. Гриби у нас є, але баби більше квітки збирають — конвалії, фіалки. І — на Київ. А щоб не ганяли, міліціонеру "десяточку" в карман, і стоїш собі.

Асфальтовою доріжкою між каштанами ідуть дві пенсіонерки. Зінаїда Акулінкіна спирається на костур:

— Ми тут із самого першого колишка. Знаємо в Городку всіх. Мені зараз 67 років, чи 68, ой забула. Мабуть, 66, — сміється, у роті видно золоті коронки. — Як заїхала сюда часть воєнних, приїхали й ми — чорноробочі. Що, жінка офіцера буде туалет убірать? Чи дворніком піде? Да нікагда. Раньше квартір тут було порожніх повно. Перші та четверті поверхи пусті стояли. Ми з чоловіком собі трьохкомнатну взяли. Жили харашо: сюда лящів копчених, гречку з Москви доставляли. В усіх — дефіцит, а в нас ікра на столах була. Правда, недешево стоїла — 45 рублів.

Біля під'їздів кількох житлових будинків вириті ями. Два роки тому сюди почали підводити газ. Раніше мешканці по черзі готували їжу в сарайчиках на вулиці. Топили дровами. Згодом перейшли на газові балони. Сараї з пічками стоять і досі.

— Тут в одному будинку по 70 балонів з пропаном. Якщо раптом пожежа, то й тушити не буде чого — тільки яма залишиться. Будинки фактично заміновані, — розказує 51-річний Михайло Іванчик, депутат селищної ради.

22 лютого під час телемосту з Віктором Януковичем "Діалог з країною" селищний голова Сергій Сліпченко та Михайло Іванчик попросили президента допомогти провести до селища газ і повернути їхнім жителям "чорнобильські" пільги.

55-річний Сергій Сліпченко курить біля входу до двоповерхової сільради. Вікна першого поверху заґратовані.

— Я людина військова. Обід — по розпорядку. Зайдіть за годину до мене в кабінет, — каже він. Викидає цигарку та йде.

За годину сидить за столом у кабінеті в куртці, розмовляє по мобільному. Перед ним великий аркуш із написом "Тижневий план". Поряд на столі — ксерокопія проекту герба Городка. Сліпченко оголосив на нього конкурс. Поки що відгукнувся один учасник — місцевий Володимир Гудинов. Зобразив на щиті пам'ятник Гагаріну, символ атома, суцвіття каштана і лева, що стоїть на земній кулі. Це символ контролю над ядерними вибухами.

— Як ви потрапили на "Діалог з країною"? — питаємо в Сергія Олександровича.

— Ага, зараз я вам все розкажу! — сміється селищний голова. Він керує Городком три місяці. Переміг на виборах сімох конкурентів. — До 1993 року це містечко було непотопляємим авіаносцем. Тут було все: і роддом, і морг, і московська ковбаса. А потім усі ядерні боєголовки відправили ешелоном до Росії. Одну військову частину розформували. Другу скоротили, із семи тисяч робочих місць залишилися 350. Після зміни статусу селища ми випали з переліку територій, постраждалих від Чорнобильської аварії. Зону наче й не скасовували. Але в паспортах у людей стоїть прописка "селище міського типу Городок, Радомишльський район Житомирської області". А в переліку постраждалих населених пунктів "Макарів-1, Київська область". У людей забрали 6 днів додаткової відпустки. Раніше жінки йшли на пенсію у 50 років, а чоловіки у 55. Тепер, як усі. Найгірше — онкохворим. Як чорнобильцям їм би оформили пенсію, як таким, що заробили рак у "зоні". А нарахували удвічі нижчу.

Заходять двоє чоловіків років за 50. Тримають валізи з якимось обладнанням.

— Можна? — питають.

— Можна, можна! Работаєм! — говорить їм голова. — Це ми тут внутрішній телефон проводимо. У Городок можна додзвонитися тільки на мобільний — стаціонарного зв'язку немає. Зараз люди платять за кіловат електрики 38 копійок, бо електромережі — на балансі Міноборони. Обленерго відпускає населенню електрику як організації. Тобто люди виступають у якості підприємств. От я — підприємство. Кіно!

"Ми ведемо з Міністерством оборони війну"

— Зараз усе впирається в Міністерство оборони. Ми ведемо з ним війну, — розказує депутат селищної ради, військовий пенсіонер Михайло Іванчик, 51 рік. — Поки що воно тут господар, на його балансі вся земля, будівлі. Навіть селищна рада орендує приміщення оборонного відомства.

Міністерству вигідно обігрівати селище мазутом, бо він значно дорожчий за газ. Цього року вони виділили нам 27 мільйонів гривень на його закупівлю. Викидають такі гроші, бо є можливість робити відкати. В середньому тонна мазуту коштує десь 5600 гривень, а КЕЧ — квартирно-експлуатаційна частина, що належить Міноборони, закупив по 7700. Різниця пішла комусь в кишені. Навіть якщо місцеві почнуть копати траншеї під газопровід самі, лопатами, й самі куплять труби — у міністерстві знайдуться і гроші, й техніка, щоб ці траншеї зарити.

Нещодавно приїхали німецькі бізнесмени.

— Інвестори хотіли налагодити виробництво скляного медичного посуду. Та коли дізналися, що власник — Міноборони, одразу відмовилися. Кажуть: як мінімум половину грошей украдуть. Як тільки земля в Городку перейде у власність громади, ми їх покличемо. Поставимо символічну оренду, на зразок однієї гривні — і хай розвивають місто.
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/ukraine-newspaper/485575">Gazeta.ua</a>