Щоб перелічити жителів Малих Кліщів на Житомирщині, вистачить пальців однієї руки

Вечірньої пори в селі Малі Кліщі, що в Народицькому районі, вікна майже всіх хат залишаються темними. І річ не в проблемах із електроенергією. Просто місцеве населення, як і жителі багатьох радіоактивно забруднених населених пунктів, залишили свої домівки багато років тому. Але не всі, пише у своєму нарисі Голос України.

Одній із останніх мешканок Малих Кліщів Ользі Лаговській пішов 91-й рік. Попри поважний вік, жінка на вигляд доволі бадьора. Розповідає про життя. Ольга Олександрівна самотньою себе не вважає. Бо з ранку до вечора чимось зайнята: влітку — одна робота, восени — інша. А весна прийшла — треба насіння готувати та город саджати. Чимало довелося їй побачити в житті: й голод пережити, й долю остарбайтера пізнати, і чорнобильське лихо відчути на собі... Каже, якщо Бог дає довге життя — треба жити. Але для цього слід працювати.

— Лінь та неробство гублять людей, а робота продовжує життя, — стверджує бабця.

Жінка з гордістю розповідає, що в свої роки сама обробляє город, ще й сусідці допомагає. Каже, що на її присадибній ділянці гарно родить практично все, хоч би що посадила. Навіть кавуни та дині велетенськими ростуть. Жартує, що це все через радіацію.

— А ви її не боїтесь? — питаю.

— Яка радіація? — обурюється вона. — Якщо й була, то вже немає. — Бачите, ми все ще живі, а чимало з тих, хто виїхав із села, давно на той світ пішли. Вимерли цілими родинами.

Бабця Оля швидко перерахувала всіх жителів Малих Кліщів.

— Ось і вся наша тісна компанія, — засміялася.

Справді, пальців на руці більше, як тут мешканців.

Дикі кабани ходять понад городом

— Односельці переселилися у Красногірку, — долучилася до розмови найближча сусідка Ольги Олександрівни та її братова — 73-річна тітка Ніна. — А ми лишилися в Малих Кліщах, бо тут пуп наш закопаний. Нам тут добре.

Так склалося, що жінки майже все життя прожили на спільному дворі. Адже колись брат Ольги не захотів іти далеко від батьків і побудував хату поряд. Саме туди привів свою Ніну.

— Коли я виходила заміж, люди в селі пліткували, що я не зможу жити поруч із двома свекрухами... Але прожили гарно, душа в душу. Тепер вже одна без одної не можемо. Шкода, що мого покійного чоловіка Адама з нами немає, дуже добрий був, слухняний.

Тітка Ніна розповіла, як колись із Адамом Олександровичем йшли до лісу по гриби.

— Він узяв величезного ножа, а мені дав патрон і сказав, що коли на нас нападуть дикі кабани, я повинна сунути їм під ніс порох. Він говорив так серйозно, що я навіть повірила йому, — сміється жінка.

— А я більше по гриби не піду, — каже бабця Оля. — Торік пішла до лісу і заблукала. Потім бачу: якесь село. Дивлюся і думаю: «Які ж гарні хати люди залишили, коли виселялися». Аж потім до мене дійшло, що це Малі Кліщі, а дивлюся я на свою хату.

Жінка розповідає, що раніше, ще «до радіації», їхнє село було великим і процвітаючим. Нараховувало понад 170 дворів, успішно діяв колгосп імені Котовського. Сьогодні від нього лишилася тільки центральна вулиця, на якій і проживають мої співрозмовниці.

— А вам не страшно жити посеред лісу?

— Було б боязно, якби не міліціянти, — маючи на увазі охорону зони радіоактивного забруднення, відповіла Ольга Олександрівна і раптом заплакала гіркими сльозами.

За словами бабусі, правоохоронці нещодавно застрелили її пса.

— Були в мене дві собачки... Одну хлопці вбили. Така гарна була, біла, відгодована. Цуценята маленькі лишилися, — бідкалася старенька. — Міліціянти до нашої криниці по воду ходили, а собака не пускала — гавкала, то вони застрелили її. Я в хаті в цей час була, аж стрепенулася від пострілу.

Жінки не розуміють, чому так охоронці зони радіоактивного забруднення повелися із твариною. Може, злякалися, що покусає? Адже загалом вони хлопці непогані: і води принесуть, і дров нарубають. А як у селі з’являються чужинці — ще й захистять.

— Якось до нас приїхали чужі люди, нібито поміняти гречку на картоплю, — розповідає тітка Ніна. — Я здогадалася, що в них тієї крупи не було — хотіли нас обікрасти. То прибіг один охоронець і вигнав їх. Більше сюди й носа не показують. Лише дикі кабани ходять понад городом. Але ми вже до цього звикли.

Світили гасовою лампою

Дикі тварини — не біда. Найбільше у Малих Кліщах бояться зими. Адже завірюха на початку зими принесла сюди справжню біду. Через те, що сніг пошкодив дроти, жителі Малих Кліщів три тижні жили без електрики.

— Світили гасовою лампою та свічками, — каже бабця Оля. — Навіть на Новий рік кожна сиділа у своїй хаті, бо в темінь страшно на вулицю виходити.

Через замети не могла дістатися до села й хлібна «лавка». Без хліба були майже два місяці — грудень та січень.

— Хліб нам привозять із Овруча, — розповідає тітка Ніна. — А олією запаслися заздалегідь.

— Я купила аж три пляшки, мені цього до Великодня вистачить, — додає Ольга Олександрівна. — Я багато не їм.

У вільний час жінки виходять на спільний двір, аби поспілкуватися. І хоча одна про одну знають усе, теми для розмов є завжди. То в світі трапляються чергові катаклізми, а то згадають молоді роки. Зазвичай із новинами свою подругу знайомить тітка Ніна. У неї — мобільний телефон і телевізор. Бабця Оля такої цивілізації не визнає. Каже, що від телевізора зовсім осліпнути можна, а дзвонити їй нікому.

— А радіо слухаєте? — питаю в Ольги Олександрівни.

— Вона глухувата, — жартома каже тітка Ніна. — Буває, як корова втече, я не можу докричатися до Олі, щоб допомогла її перейняти.

Ось так, потихеньку і дружно, живуть вірні своїй малій батьківщині останні мешканці Малих Кліщів.