«Коли Дімочка обійняв — це було неймовірне щастя», — малинчанка, яка всиновила племінника

Молода дівчина пройшла неймовірний шлях, аби забрати з дитбудинку племінника…

Зараз — виношує мрії реалізуватися як художниця, передають «Малинські новини».

Малинчанці Крістіні Манкеєвій довелося подолати чималі випробування долі. З дитинства життя її не було райдужним і безтурботним. У найкритичніші моменти, проте, на допомогу завжди приходили добрі люди, і наразі дівчина переконана — оптимізм і віра допоможуть вибратися з будь-якої проблемної ситуації. Останніх два роки вона докладала неабияких зусиль, щоб забрати з дитячого будинку рідного племінника.

«Коли Дімочка обійняв — це було неймовірне щастя»

Служби відмовляли, бо не мала ні офіційної роботи, ні власного помешкання, але у дівчини серце стискалося від болю і страждань, коли бачила у державному закладі рідну кровиночку. Сльози і відчай у дитячих оченятах не давали спокою ні день, ні вночі. Інколи руки опускалися і брав відчай, але ніби якісь неземні сили втручалися і наступного дня з новими силами вона знаходила рішення проблеми. Наразі всі перешкоди позаду: трирічний Дімочка нарешті покинув стіни сиротинця — Крістіні дозволили оформити опікунство над хлопчиком.

— Коли Дімочка обійняв — це було неймовірне щастя, ми обоє зраділи, що нарешті разом, — каже вона. — Їхали з Житомира додому, а дитина пальчиком показувала на автобуси, яскраві вітрини, йому все було цікаво, оскільки не бачив цього в казенних стінах, куди потрапив малесеньким. Вдома чомусь дуже злякався кота, але зараз із задоволенням шкодує домашнього улюбленця.

Перші тижні Діма понад усе боявся відпускати свою рятівницю, бодай на хвилину. Ледь вдавалося умовити хоч трішки залишитися у садочку, щоб погрався з дітками. Досі боїться, коли наближаються незнайомі дорослі — хлопчик переживає, аби його знов не відвезли у сиротинець.

— Дімочці в грудні виповниться чотири рочки, — розповідає Крістіна. — Він дуже кмітливий. Гарно рахує, любить слухати оповіданнячка, казки, дитячи віршики. Вчимо букви, вже сам пробує читати. Найбільше подобаються пазли — швиденько знаходить дрібні деталі і складає картинку. Як і всі дітки, радіє, коли вирушаємо у парк на гойдалки, у кав’ярню посмакувати тістечками.

Під час прогулянок хлопчик, проте, побоюється старших дітей, починає плакати і швидко тікає до Крістіни. Хтозна, можливо у центрі дитини йому, попри догляд вихователів, перепадало на горіхи від доросліших вихованців.

— Вражаючою була зустріч, коли Дімочка через роки розлуки побачився зі старшими сестричками — 11-річною Дашою і на три роки меншою Машею, — говорить дівчина. — У них різні батьки, тому так сталося, що виховуються у різних сім’ях — старшу після смерті татуся забрала бабуся, середня дитина — з рідним батьком. Тепер діти мають змогу частіше зустрічатися, оскільки всі знову живуть у рідному місті. Дівчатка шкодують меншого братика, їм весело гратися разом.

Крістіна пригадує своє дитинство: «Як не було тяжко, мама нас підняла на ноги, не покинула напризволяще».

— Наш тато залишився в Росії, — розповідає вона. — Маму покликав в Малин дідусь. Вона сумувала за рідною домівкою, але батько мав хорошу роботу і не хотів переїздити. Ми, проте, чекали на татуся. Якось, будучи ще маленькими, з мамою і старшою сестричкою навіть ходили зустрічати його на вокзалі — поїзд зупинився, але батька серед пасажирів не було… Мама гірко заплакала, і ми повернулися додому. Не знаю, що між батьками сталося, але коли нещодавно я його знайшла в Росії — зрозуміла, він все життя любив маму. Але чомусь навпаки чекав, що ми повернемося до нього… Вони так і не знайшли порозуміння — невблаганна доля їх розкидала по різні боки світу. Мами вже немає в живих, вона померла молодою в 45 років, від тяжкої онкологічної хвороби, два роки промучилася, останні місяці були найтяжчі — я доглядала її до смерті.

Це сталося рік тому, а в дитинстві нам довелося несолодко. Мама, так і не дочекавшись татуся, впала в розпач. Не раз, проснувшись серед ночі, чула, як ненька ридала в подушку, промовляючи: «Що ж робити? Як самій підняти доньок?». І, на жаль, мама — зламалася… Почала заглядати у чарку. Вочевидь, через пристрасть до оковитої, а може й з іншої причини — досі не знаю цього достеменно, почалися суперечки з рідними, опісля мама до смерті не спілкувалася з своїми батьками, нашими дідусем і бабусею. Як не було гірко на душі, ненька, правда, ніколи не сиділа без діла, працювала «на фабриці серветок», на базарі, але грошей не вистачало. Дедалі було тяжче дивитися, як гине рідна людина. Ми дорослішали, і, на жаль, до старшої сестрички доля теж не була прихильною...

Від негараздів в сім’ї Крістіну рятувало митецтво. Вона мріяла стати художницею. У підлітковому віці після уроків поспішала на заняття в школу мистецтв. Її наставницею стала викладач Ірина Оксаніч. Її добре слово, поради не раз ставали в нагоді дівчині. Вона хотіла поскоріше вирватися з дому, де дедалі ставало нестерпніше, панували злидні і нещастя.

В житті немає безвихідних ситуацій — світ не без добрих людей

Проте біда не ходить поодинці, до проблем в сім’ї додалися проблеми зі здоров’ям. Дівчина раптово стала втрачати зір. Лікарі давали найгірші прогнози, казали прямо: «Ти — осліпнеш». Це мало не стало останньою краплею. 16-річна Крістіна в якусь мить ледь не звела рахунки з життям.

— Це було в Житомирі, — каже вона. — Я проходила курс оздоровчої терапії в санаторії «Лісовий берег».

Поспілкувавшись з групою однолітків, вийшла на дах будівлі і мало не кинулися донизу. У думках було, що в одну мить так все закінчиться і опинюся з Богом, де добре і затишно.

Але щось зненацька зупинило дівчину. Раптово, хоч не була віруючою, стала молитися. Просити Господа допомогти. А вже другого дня в її життя з’явилася волонтерка з організації «АСЕТ». Малознайома дівчина перейнялася долею Крістіни і завезла в клініку, де малинчанка пройшла курс лікування. То було диво, через деякий час їй перевірили зір — воно стало 100-процентним.

З того часу Крістіна повірила — в житті немає безвихідних ситуацій. І якщо навіть увесь світ проти, Господь ніколи не полишає. Опісля ще були роки поневірянь, але вона вже навчилася бути сильною.

Пізніше дівчина попросилася в центр, у якому надавали милосердну допомогу людям з кризісних сімей. Дещо згодом їй знову допомогли віруючі. Прихистили і надали безкоштовно кімнатку , підшукали роботу в Києві. Крістіна самостійно змогла винаймати помешкання.

— Я зайшла в зйомний будинок — там були голі стіни, — пригадує. — Ні ліжка, ні матраца, ні постільної білизни, ні ложки, ні виделки. Я дала оголошення в газету. На щастя одразу відгукнувся дідусь, який жив поряд. Він віддав беушні меблі, посуд.

Дівчина дедалі більше переконувалася — світ не без добрих людей.

І чим більше вона зустрічала на своєму шляху хороших людей, тим краще усвідомлювала ситуацію, що трапилася з її сім’єю. Крістіна все пробачила мамі, вона розуміла, як їй було тяжко самій з дітьми. І коли вона захворіла, не полишила наодинці з хворобою… Потім не змогла пройти повз чужу біду — взялася доглянути стареньку безпорадну жінку.

З сумом згадує яке лихо трапилося у сім’ї сестри. Крістіни не було в місті, а Наталія покинула двох малих дітей самих. Старша Даша вже жила з бабусею. А півторарічний Діма і трішки старша сестричка самі «господарювали» в оселі. Хлопчик вибрався з колиски, вийшов на подвір’я, упав, розбив обличчя. Сусіди викликали служби. Так Діма опинився в сиротинці, звідки забрати його Крістіні не вдавалося довгих два роки.

Якось, коли після чергової відмови служб зовсім охопив сум і вона подумала, напевне, далі боротися не має сенсу — цей тяжкий шлях, імовірно, означає, що хлопчику буде ліпше з чужими опікунами, але їй наснився дивний сон, наприкінці котрого нібито з’явився маленький хлопчик, який став між нею та нареченим. То було неначе видіння, Крістіна зрозуміла, розгадка в тому, що не має зупинятися…

Дівчина мріє про персональну виставку

Наразі все добре — Крістіна має постійну роботу. Планує закінчити навчання у виші на викладача християнської етики і здобути юридичну освіту. У її хлопчика Діми є все необхідне — Крістіна, ще не знаючи достеменно, чи їй дозволять забрати, — придбала дитячу стінку з ліжечком, іграшки, одяг. Вона все приготувала для племінника, бо глибоко всередині була переконана — все, врешті-решт, буде добре. Так і сталося… Зараз виношує ще одну найпотаємнішу мрію — хоче організувати персональну виставку картин. Дівчина гарно пише картини, переважно пейзажі, вкладаючи у творчість частинку своєї душі. Хоче реалізуватися як художниця. Це хобі — для душі. Береться за олівець і пензлик й маленький племінник, котрому, напевне, передався хист. Також вона зараз є представником організації «АСЕТ» у Малині — свого часу ця організація допомогла їй у тяжку хвилину, а зараз вона проводитьсоціальні заходи, зустрічі з старшокласниками, молоддю, пропагуючи здоровий спосіб життя та інші цінності та надаючи поради, як уникнути негативних ситуацій.

Ця історія написана зі згоди Крістіни насамперед для тих людей, які боряться зі схожими життєвими труднощами. Головне ніколи не опускати рук, будь-яка проблема, якою величезною і страшною не здавалася, — має просте рішення. Ми притягуємо те, про що думаємо… Милосердя і добро повертається сторицею.

Джерело: Редакція газети «Малинські новини»