• Головна
  • Уродженка Житомирщини Софія Копач – «Жінка Вінниччини 2021» у сфері медіа
СУСПІЛЬСТВО
17:15, 7 квітня
Надійне джерело

Уродженка Житомирщини Софія Копач – «Жінка Вінниччини 2021» у сфері медіа

СУСПІЛЬСТВО
Уродженка Житомирщини Софія Копач – «Жінка Вінниччини 2021» у сфері медіа

Софія Копач (родом з Ружина) – справжній приклад того, що досягнути успіху в улюбленій справі можна, не маючи статків, впливових батьків, однак ціленаправлено та самовіддано працюючи заради своєї мети.

Попри молодий вік, дівчина може поділитися досвідом успішної реалізації своїх планів та задумів. Наполегливості у досягненні мети їй точно не позичати. Робота у потужній вінницькій медіа корпорації, активна громадська позиція, участь у організації різних соціальних та культурних проектів, постійне самовдосконалення і навчання – на все вистачає часу цій тендітній красуні.

А нещодавно Софія отримала ще й престижний на Вінниччині титул і стала «Жінкою року» у сфері медіа. В американців є один популярний вислів – «self-made man» – людина, яка створила себе сама. Так от: Софія так і каже про себе, продовжуючи працювати та крокуючи вперед.

– Софіє, якось ти розповідала, що коли народилася, то батьки одразу сказали, що станеш журналісткою. Чому вони так вирішили?

– Ох, це дуже цікава історія. Коли я народилась, то почала дуже голосно кричати. Мама злякалась, а лікар заспокоїв і сказав, що в донечки потужний голос та сильний характер. Ці ж слова сказали і татові, який не міг дочекатися моєї появи на світ. Завжди казав, що в нього дві великі любові – донька Софія та журналістика. Тому і він напророчив. Сказав, що буде журналістка.

– Дитинство ти провела з батьком – журналістом Василем Копачем. Ким мріяла бути, коли виростеш?

– Зізнаюсь, що з самого дитинства мріяла про журналістику. Ще і зараз пам’ятаю, як зовсім маленькою бігала приміщенням місцевої радіостанції та редакції газети. Тоді журна-лістика мені здавалась чимось особливим. Мене переповнювала творча романтика і прагнення підкоряти вершини. Мій батько був мудрою людиною, тому в мені ще й досі живе стереотип, що журналісти – найрозумніші люди у світі. Але були і моменти, коли хотілось стати співачкою та художником. Навіть музичну школу закінчила по класу фортепіано та вчилась малювати на полотні. Але все це мені знадобилось лише для загального розвитку.

– Твій тато був видатним журналістом. Він вплинув на вибір професії?

– Коли прийшов час обирати професію, то вся родина була проти журналістики. Навіть вчителі у школі сміялись і казали, що це не професія. Тато пройшов важку дорогу у цій справі та громадській діяльності, тому до останнього переконував мене обрати якусь іншу спе-ціальність. Але я не послухала, бо вже тоді знала, що зможу досягнути будь-якої своєї цілі. Тим паче, з такими генами. Коли ж вступила, то батько наставляв мене.

Пам’ятаю свій перший мітинг, і як тато сварився, аби я дивилась, щоб мене там не побили. Він був надійним другом та опорою. Перші вірші, які я вивчила ще у маленькому віці, – з «Кобзаря». Ми часто подорожували удвох. Тому довгі дороги у поїздах, ночі на вокзалах, маршрутки, електрички, гори та море не обходилось без історій про Георгія Гонгадзе та української поезії. Найбільше він любив Шевченка, Франка, Стуса та Симоненка. А я – сучасних. Навіть була така історія: десь 5 років тому, коли ми з татом грали в гру «Хто більше знає україномовних віршів». І десь на 25 вірші, тато сказав: «Хм, не пам’ятаю, щоб ми з тобою його вчили». Це так смішно було тоді... Мама – це моя найбільша підтримка. Вона завжди казала, що ми з татом на одній хвилі. І коли я обрала журналістику, вона єдина, хто у мене повірив. І часто нагадувала мені про те, чия я донька, аби все складалось якнайкраще. Я пишаюсь своїми батьками – вони у мене найкращі.

– Знаю, що ти пишеш вірші. Розкажи, як це відбувається? Як приходить натхнення?

– Так, пишу. Планую реалізувати авторський літературний проект. Мої поезії відрізняються від інших не лише стилем, а і римами та подачею. Це бульварна лірика – так говорять про мою творчість. Хто б міг подумати, але я обожнюю писати вночі, десь після півночі, коли місяць освітлює кімнату і емоції виходять за межі горизонту. Тоді і приходить натхнення, в останні хвилини перед сном.

– Яким був твій шлях до журналістики? Хто вплинув на твоє становлення як журналіста? Хто допомагав найбільше?

– Дуже образливо згадувати, як в мене не вірили ні однокласники, ні друзі. Я досі пам’ятаю, як одна поважна пані перед випуском сказала, що я бездарність, буду заробляти копійки та з такими дружити не варто. Тоді я змовчала, і всі істерики переживала в собі. А зараз спокійно подала б на таких «поважних» до суду. Бо вважаю, що це недопустима поведінка. Слава Богу, зараз діти знають свої права і можуть себе, за потреби, захистити. Вперше я відчула себе журналісткою, коли проходила практику на Суспільному мовленні. Як зараз пам’ятаю ті безсонні ночі, коли вчилась знімати, монтувати та розкадровувати відео. Це була тележурналістика, а потім і радіо, пів року була в ролі радіоведучої студентських програм. Потім працювала на потужних громадських проектах, таких як OperaFest. А згодом, 2 роки тому, почала опановувати сферу журналістики та піару. Зараз я працюю у медіа корпорації «33-й канал». І працюю з друкованими виданнями. Мушу визнати, що реалізувати себе в цій галузі важко. Але щиро вдячна тим людям, які в мене вірили з самого початку. Мої погляди формувались ще з дитинства. Бо перше, чому мене вчив батько, була любов до рідної країни. Та я дорослішала – і погляди змінювались. Звісно, вдячна тим, хто бачив у мені талант та підтримував із самого початку, і, звісно ж, творчому наставнику – заслуженому журналісту України – Тетяні Редько.

– Що найбільш подобається в професії? З якими труднощами доводилося зустрітися?

– Зараз я працюю в медіа корпорації «33-й канал». Це найтиражніше видання Вінниччини та центру України. У журналістиці труднощі є завжди, я сказала б навіть щоденно. Не можливо бути професійною і при цьому всім подобатись. Тим паче, коли ти проводиш розслідування або ж висвітлюєш шокуючі факти. У твою сторону завжди летить багато бруду. Як зараз пам’ятаю, коли проти мене створювали групи у со-ціальних мережах та писали, що я продажна журналістка. А я тоді лише починала та боялась комусь пожалітись. Найбільше у цій професії мені подобаються люди. Я обожнюю робити цікаві інтерв’ю. Моїми співрозмовниками вже були і моделі, і машиністи, і зірки, і політики.

Найефектнішими з них я вважаю матеріали з Тарасом Тополею – солістом гурту «Антитіла». Ще два роки тому він зізнався мені, що вже не може дочекатись, коли ж у Росії «приберуть» Путіна. Фронтмен гурту «Без Обмежень» Сергій Танчинець давав мені ексклюзивне інтерв’ю у вінницькому аеропорту. Якраз тоді тривали суди через перегляд закону про українську мову. Мене вразило, як сміливо він заявив про свою позицію. Перше україномовне гумор-шоу «Вар’яти» були зі мною, як і на сцені, – відверті. Їхній старійшина Владзьо розповів, що колись вар’ятів на сцені було більше, аніж глядачів у залі, а гастролювали вони районами нашої мальовничої України разом із Олегом Винником. Мультиінструменталіст Сергій Асафатов – фіналіст «Голосу країни» – зізнався, що ніколи не шукатиме своїх рідних. Бо виріс у інтернаті та не знав батьківської любові.

Та справжньою родзинкою моєї колекції зіркових інтерв’ю стали Ольга Сумська, Віталій Борисюк та Євген Паперний. Познайомитись із Сумською – це мрія мого дитинства. Зараз я скажу, це правда, Сумська – найкрасивіша жінка України. Її врода – це щось фантастичне. У своїх 54 роки їй можуть позаздрити навіть двадцятирічні. Разом зі своїми чоловіками, один з яких колишній, вони поставили виставу «Сублімація любові». Це італійська версія їхньої історії кохання... І як це прекрасно на сцені виглядало! Вона пригадала для мене початок історії кохання з Віталієм. «Євген няньчив дома дитину, а я з Борисюком ставлю мюзикли. Між нами вирувала така пристрасть та хімія, яку не можна було зупинити» – її слова.

– Нещодавно ти отримала звання «Жінка Вінниччини» у сфері медіа. Розкажи, будь ласка, що це за конкурс і як ти туди потрапила?

– Щороку з благодійною метою проводиться конкурс «Жінка Вінниччини». Всі професії мають декілька номінанток, які виконали суспільнозначущу місію своєю діяльністю. Скажу чесно, номінація для мене стала несподіванкою. Адже я просто працювала та навіть не очікувала, що хтось помітить мої старання. І було дуже приємно, коли в числі суперфіналістів я побачила своє ім’я та прізвище. До останнього було загадкою, хто ж переможе... Але на сцені я почула своє ім’я – і мені стало дуже приємно. Мене переповнювали емоції. Бо журналісти – це люди, про яких згадують, коли щось стає потрібно. Але в цей вечір було не так. Я отримала сотні вітань. І, скажу чесно, це приємно. Це почесна відзнака для молодої та амбітної журналістки. Ще раз доводить, що свій життєвий шлях я обрала правильно.

– Ти надзвичайно активна, розкажи, які найцікавіші проекти довелося реалізувати, працюючи в медіа корпорації «33 канал»?

– Журналістика – це основна діяльність, але не єдина. Я ще навчаюсь в університеті та працюю над випускним проектом. У зв’язку з певними обставинами, нам із подругою довелось заснувати благодійний фонд. До нас часто звертаються люди з Вінниччини. Тому багато вільного часу ми проводили під стінами різних вінницьких лікарень. Це не спосіб заробітку, це щось більше – крик душі. Один із наших підопічних Володя живе в Козятині. Взимку його побили товариші та кинули під потяг. І таких історій чимало. Шкода, що всім допомогти не можливо. Також разом з вінницькими благодійниками ми створили проект «Вірус доброти». У рамках якого ми збирали допомогу для дитячої онкогематології, катали важкохворих діток на повітряних кулях та тюбах, влаштовували фотосесії та виїжджали разом із дітьми – сиротами на пікніки. Цього року я була координатором проекту конкурсу «Краща коса», тому конкурс став справжньою феєрією. До речі, ми починаємо новий сезон, тому всіх бажаючих довговолосих красунь за-прошуємо до участі.

– Ти із звичайної родини і точно в професійному плані, як то кажуть, «зробила себе сама». У чому секрет? Що можеш побажати дітям, які зараз мріють досягнути тих чи інших вершин?

– З першого курсу університету я працювала. Роботи були різні, і це був досвід. У мене не було зв’язків та блатів. Але був талант і харизма. І лише цим підкорювала всіх своїх керівників. Мої редактори взяли мене працювати у серйозне видання без досвіду у публіцистиці. Вони повірили у мене і дали шанс. Звісно, я його не втратила. І вже зараз працюю у різних жанрах та розуміюсь на багатьох темах. Тому кожному, хто мріяє досягти своєї мети, рекомендую, в першу чергу, почати до неї йти!

Розмовляла Аліна Костенко,

Джерело: «Ружинська земля», Фейсбук

Читайте також: У Житомирі 15 квітня планують завершити опалювальний сезон

Читайте також: Унікальні місця Житомирщини: дивовижний малинський підводний музей. ФОТО

Читайте також: Депутатка міськради про школу в центрі Житомира: Щоб умістити всіх дітей, у клас переобладнали навіть туалет

#медіа #жінка вінниччини #уродженка #житомирщини #софія #копач #новини #інформація #ружин #ружинський #район #життєва історія
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Оголошення
live comments feed...