Паперова фабрика у Житомирській області свого часу десять років була на всесоюзній дошці пошани на ВДНГ

«На паперовій фабриці випускали найтонший у світі папір, а розбудовував підприємство професіонал і людина з великої літери…»

Чудова родина малинчан — Олег Романович і Зоя Леонтіївна Наумці. Подружжя — одне з небагатьох, хто пам’ятає цю подію 50-річної давнини та має яскраві спогади про підприємство і його тодішнє керівництво, про що, до слова, й розповідається у письмовому зверненні паперовиків до нас, наступних поколінь.

Зустріч медійників та героїв цієї історії була напрочуд цікавою, а розмова, звісно вийшла за межі паперової фабрики і поринула у давнину прожитих років.

Читайте також: Житомирська випускниця: «Мої 200 балів – це наполегливість, мотивація та правильне психологічне налаштування»

Читайте також: У Житомирському медичному інституті вперше в історії України випустили фахівців з «Громадського здоров’я»

На фабриці мріяв очолити плановий відділ, але доля розпорядилася по-іншому

Олег Романович родом з Попільнянщини. Як розповідає, у 1943-му 17-річним юнаком пішов добровольцем на фронт відвойовувати рідну землю у німецьких окупантів. Зокрема, брав участь у визвольних боях на Брусилівщині, Фастовщині Київської області. Після перемоги над фашистською Німеччиною був спрямований командуванням на війну з Японією, потім ще близько п’яти років служив у армії.

На Малинщину потрапив у 1953-му за розподілом після закінчення юридичної школи, пізніше здобув вищу профільну освіту. Працював у прокуратурі. Став одним із кращих слідчих Житомирщини. Розкривав найскладніші кримінальні злочини, яких у повоєнні роки було чимало.

— Під час роботи в органах, до речі, чоловік добре навчився фотографувати, бо ж, оглядаючи місце скоєння злочину, йому постійно доводилося робити криміналістичні знімки, — розповідає Зоя Леонтіївна. — Опісля фотозйомка стала його хобі. Ми разом проявляли плівки — для цього виділили окрему кімнату в будинку. У нас десятки альбомів, у яких зафіксовано все наше життя.

Але Олег Романович не хотів зупинятися на досягнутому, прагнув випробувати свої сили у новому. У 1961-му влаштувався на паперову фабрику за рекомендацією головного технолога Лева Комаровського. Спершу працював юристконсультом, потім у плановому відділі, паралельно навчаючись на економіста у Київському інституті народного господарства. В 1966-му році призначений секретарем партійної організації фабрики, цю посаду обіймав 20 років. Також був головою ради ветеранів підприємства.

— Я дуже хотів працювати за спеціальністю — захопився економікою, плануванням, — каже Олег Романович. — Але не судилося… Спершу думав, що став очільником парторганізації максимум на рік, але мені довірили цю роботу на значно довший час.

Паперова десять років була на Дошці пошани ВДНГ

Часто доводилося Олегу Наумцю спільно з фабричним керівництвом приймати вітчизняні та іноземні делегації (в Малин приїздили переймати досвід з Японії, Фінляндії, інших провідних країн світу), їздити у відрядження в Москву — столицю Радянського Союзу.

— Малинська паперова фабрика десять років (дві п’ятирічки) була на всесоюзній дошці пошани у Москві на ВДНГ (Виставці досягнень народного господарства), — пригадує чоловік. — Наше підприємство було найкращим не лише у паперовій галузі нашої держави, а й всього світу. Адже випускали найтонший конденсаторний папір, щільністю п’ять мікрон — стопка з 200 аркушів була завтовшки міліметр… Розроблений він був, до речі, в нашій фабричній лабораторії. На конденсаторний папір був величезний попит, оскільки розвивалася радіотехнічна та електронна промисловість.

Велика заслуга у розбудові паперової фабрики належить директору Володимиру Неманихіну, який працював у 1938-му, а потім у 1951-1977-их роках. Під його керівництвом підприємство наростило потужності, збільшивши чисельність папероробних машин з 4-х до 15-ти, та значно розширивши асортимент і обсяг випуску продукції.

— Володимир Миколайович мав неабиякі організаторські здібності, вмів підбирати висококваліфіковані кадри, — каже далі Олег Романович. — Сам мав технічну освіту, замолоду здобувши у технікумі спеціальность технолога папероробної промисловості, а його підлеглі були кандидатами наук. Зокрема, Комаровський, Ткач, Мазур. На підприємстві була створена своя наукова школа. Фабрика виростила (підготувала) 17 головних інженерів та директорів, яких опісля спрямували на різні підприємства Радянського Союзу, у тому числі працював на паперовій наступник Неманихіна Ю.М. Приходько. Колектив об’єднував близько 3,5 тисяч працівників.

— Він був унікальною людиною, про яку можна розповідати годинами, — додає дружина. — Мудрим, вимогливим і водночас простим, з почуттям гумору чоловіком. Не зважаючи на значні досягнення, не мав і краплі зверхності по відношенню до людей. Всіх знав по іменах. Будь-який робітник міг запросто зайти до нього в кабінет, щоб проконсультуватися, порадитися. Коли уранці Володимир Миколайович йшов на роботу, спершу обходив усі цехи, і тільки потім о восьмій годині заходив у адмінприміщення. Зараз мало таких керівників — справжніх господарів. А яким уважним він був по сусідству! Ми жили на одній вулиці, і Володимир Миколайович ніколи не проходив повз, не привітавшись, завжди знаходив добре слово, щоб підбадьорити, він підмічав все — нові квіти на обійсті, нову сукню.

Вищі чиновники не дозволяли будувати профілакторій, але директор мудро обійшов заборони

Повага директора до людей стала запорукою розбудови цілого фабричного мікрорайону — Володимир Миколайович добивався фінансування, щоб звести багатоквартирні будинки (у мікрорайоні паперовиків вперше в Малині побудували п’ятиповерхівки і з’явилася гаряча вода у квартирах), дитячий садок з басейном, табір у Візні, будинок культури, профілакторій для відпочинку сім’ями, водолікарню, два водосховища.

— Він був будівельником в душі, мав величезні плани, які, на жаль, не усі вдалося реалізувати, — говорить Зоя Леонтіївна. — Мріяв забудувати Малин багатоквартирними будинками до залізничних колій, щоб коли приїздили іногородні з Києва — одразу були в захопленні від нашого міста. Також хотів звести у мікрорайоні паперовиків окремий пологовий будинок, спорткомплекс, технікум, проте не встиг. Але скільки перепон йому таки вдалося подолати! Приміром, вищі чиновники ніяк не погоджувалися на будівництво профілакторію, так він вибив кошти і розпочав по проєкту зводити конструкторське бюро, а вже згодом перевів його цільове спрямування, але добився свого — в закладі без відриву від виробництва оздоровлювалися безкоштовно працівники та їх близькі (путівку оплачував профком). Там були чудові фізіопроцедури, щотижня машиною привозили грязі з Куяльника. А яка теплиця була на території фабрики! Працівники цілорічно їли свіжі овочі в їдальні, де обіди коштувати копійки…

Словом, ті часи і директор, який турбувався не лише про виробництво, а і про умови праці, побут, дозвілля сімей працівників, залишилися доброю згадкою у пам’яті малинчан.

За значні заслуги В.М. Неманихін був відзначений званням Героя праці, орденами і медалями. Він — почесний громадянин Малина. На честь керівника паперової названа вулиця, де він жив (раніше була Клубною, Гамарника).

Читайте також: Де на Житомирщині «найдорожчі» посадовці?

Читайте також: На Житомирщині 13-річний підліток отримав ураження електричним струмом на залізничному мосту

Що саме за настанову (крім історії фабрики) передали землякам в майбутнє паперовики під керівництвом В.М. Неманихіна, сподіваємось, дізнаємося детальніше під час відзначення 150-річного ювілею фабрики цьогорік. А тоді її, можливо, долучать до експонатів у музей фабрики. Виготовив капсулу, до речі, авторитетний працівник фабрики, керівник гуртка судномоделістів Юрій Дяченко. А на церемонії закладання послання була присутня і 10-річна онука Неманихіна — Марина, яка наразі мешкає у Києві.

Щодо подружжя Наумців, вони у мирі та злагоді живуть разом 66 років поспіль, виростили доньку і сина, мають онуків. Зоя Леонтіївна викладала французьку мову у першій міській школі, по її стопах пішли 70-ат учениць, які теж обрали в житті вчительську стежку. І у поважному віці чоловік і дружина сповнені оптимізму та жаги до життя.

Бажаємо їм здоров’я та щасливої долі їхнім рідним. Онук Олега Романовича і Зої Леонтіївни — Олег Юрійович, до речі, продовжує династію паперовиків — він, теж як і дідусь, працює на «Вайдманн-МПФ» — прямій «спадкоємиці» легендарної Малинської паперової фабрики.

Ірина Романішена, «Малинські новини», Фейсбук

Фото автора і з архіва Наумців