Історія Житомирщини крізь роки: Бізнес по-огіївськи

Офіційна статистика свідчить: з кінця 1970-х років у СРСР почав проявлятися гострий дефіцит продуктів харчування, зокрема—ковбаси, м’яса, гречки. На окремих підприємствах у цей час були організовані заходи для забезпечення цими товарами своїх співробітників. Практикувалося придбання продуктів харчування у столиці і у великих містах під час відряджень, поїздок на відпочинок тощо, а також по знайомству. Окремі підприємства напередодні свят навіть влаштовували спеціальні поїздки за продуктами в Київ, Москву та інші великі міста, які забезпечувались якнайкраще. Насправді в колишньому СРСР дефіцит існував завжди і, якщо проживаючи в селі, прохарчуватися якось можна було за допомогою підсобного господарства та городини, вирощеної власноруч, то де селянам можна було придбати той же одяг, взуття, інші товари широкого вжитку?

Огіївчани зуміли пристосуватись до життєвих негараздів, налагодивши свої маршрути. У когось була рідня в Москві, яка, приїжджаючи в село у відпустку, привозила з собою «дефіцит», а інколи й самі селяни, складаючи копійку до копійки, відвідували тодішню Москву і, милуючись красотами великого міста, разом з тим приглядались, що можна було продати в столиці.

Ось, виявляється, на «Пташиному ринку» в Москві великим попитом користувалось соняшникове насіння. Почали сіяти вдома соняхи, закуповувати зернята в сусідніх селах і відправляти в столицю вантажним багажем. Така процедура коштувала тоді недорого, щоправда, багаж потрібно було відправити поперед себе, щоб по приїзді в столицю відразу отримати ті мішки з зернятами і доправити на ринок. Там насіння скуповували малими або великими партіями «скупщики» і перепродували вже самі. Вартість склянки насіння у селі, якщо купити у когось, становила 5 копійок, перепродати в Москві його можна було по 10, а то й по 15 копійок. Здавалось, це невеликий заробіток, але якщо перерахувати на мішки, то це вже якась виручка , до того ж, повертаючись додому, знову ж таки на виручені кошти закуповувались товари, які користувались попитом у селі: чоботи із шкірзамінника, бурки, жіночі хустини, які називали в селі – «портові», тобто з натурального матеріалу. Коштували вони у столиці 75 коп., а в селі їх продавали за ціною 1,25-1,50 карбованці за хустину. Як тільки проносилась чутка по селу, що повернувся хтось з Москви, усі бажаючі могли зайти до господаря хати і прицінитись до товару. І люди розбирали хустинки, в основному, на обрядові цілі. Тож такий товар закуповували в столиці великими партіями, і це було дуже вигідно. Привозили і шерстяні хустини на голову, як казали в селі на них – «килимки», чоловічу та жіночу білизну, тюлі, покривала, скатертини, дитячий одяг, ситець – модницям на плаття, ціна якого була 63 коп. за метр, переправляли багажем навіть залізні ліжка, а от з посудом було складніше – важкий і при транспортуванні може розбитись. Звичайно, не все тут перераховано, що завозилось з Москви. За словами однієї з жительок Огіївки, її тьотя переправляла потягом за один раз дванадцять мішків тих зернят, а зі столиці привозила тканину бостон, каракулеві коміри на пальто, які такі були модні на той час, а їй, тодішній школярці, якось одного разу привезла рейтузи замість шароварів, в яких вона ходила до школи, як і усі її ровесниці, та бурки, прикрашені вишитими сніжинками. Що тоді творилось у школі, коли вона вперше одягла їх! Її, новоспечену модницю, ледве на парту тоді не ставили, так усім кортіло роздивитись ті бурки і рейтузи.

Не лише жінки їздили скуповуватись у Москву, а й чоловіки, наприклад, Григорій Михайлович Мазур, коли шив пальто, підбирав матеріал у столиці сам. А в родині його онуки до цих пір зберігаються ножиці для крою.

Перевізників цих та інших товарів називали тоді образливим словом – спекулянт. Таких людей було досить легко впізнати на вулицях Москви: в основному вони були одягнені у зручний для них одяг – фуфайки, або куфайки, як говорили в селі. Москвичі не любили цих приїжджих, тож інколи навіть виникали сутички. Був випадок, коли на таку жінку – «спекулянтку» москвичка викликала міліцію, бо та ненароком порвала їй капронові панчохи, і вимагала відшкодувати збиток. Але українці – народ з гумором. Як правило це була наступна сцена: жінка виправдовувалась: «Товаришу міліціонер, оця пані каже, що я порвала їй панчохи, але ж я навіть не торкалась її, а вона ще хоче, щоб я заплатила за них».

А так як звучало це українською, міліціонер, не второпавши з першого разу, що від нього хочуть, просив повторити і пояснення знову повторювалось. Москвичці, очевидно, чекати ніколи було, спішила на роботу, тож вона йшла і конфлікт було вичерпано.

Їздили огіївчани і в Ленінград, але вже з іншим товаром. Отут уже потрібно було більше ризикувати. Нарвавши вишень у плетені корзини, їхали жінки торгувати ними до міста на Неві. Добре, якщо вдавалось до обіду нарвати вишень, а вдень сісти в Козятині на поїзд, тоді був шанс довезти вишню гарною, соковитою наступного дня, хоч і не з самого ранку. А якщо не вдавалося, вишня зігрівалася, псувалася і не мала того товарного вигляду, тож доводилось віддавати її за безцінь. Так, наприклад, за допомогою такого «генделя» було куплено відріз тканини на весільне плаття, коли моя тьотя Надя виходила заміж. Пам’ятаю, як мені, підлітку, набрали відріз на плаття з синтетичної тканини – кримплену, пік популярності якого припав на 1966-75 роки. А «набрала» його мені мама у бабусі, до якої приїздив син моряк у відпустку. Яка то була краса: на рожевому фоні – маленькі букетики троянд. Знайшлася і швачка. І хоча своїх модисток у селі на ту пору було багато, але ми пішли до справжньої майстрині, яка приїхала до родичів у відпустку з Бердичева, вона й фасон запропонувала. Дві примірки – і плаття вийшло гарним, приталеним, одна біда – одягати його можна було лише на свято, тож я швидко виросла з нього.

Свій товар для торгівлі мала і столиця України – збирали курячі яйця від власних курей, докуповували в сусідів і везли продавати у Київ. У селі закупка була по 70 коп., а в столиці ціна за десяток становила 1 карбованець. Знову виручали корзини, плетені з лози. Складали у 4 корзини 1000 -1200 штук яєць і везли на продаж. Заробіток був мізерний від того базарювання, але натомість привозили додому у тих складених одна в одну корзинах оселедці в банках, хліб, макарони і обов’язково дітям якийсь гостинець.

Звичайно, змушена так була «промишляти» чи не кожна друга жінка в селі, потрібно було збудувати хату, дітей одягнути, взути, ось кожен і виживав, як міг. Приголомшила мене нещодавно розповідь землячки про таку комерцію. На своє 80-ліття ця спрацьована худенька жіночка розповіла, як виносила на продаж до поїзда на станцію Зарудинці домашню ряжанку. Несла на плечах, потім швидко потрібно було продати її, бо поїзд стояв недовго, до того ж серед таких продавчинь вона була не одна, а потім, купивши грамів двісті тюльки, знову пішки поверталася додому. Запах тюльки дразнив її голодну, тож не втерпівши, з’їдала одну, другу, а потім, щоб хоча б додому щось донести, вирішувала для себе так: «Одну з’їм зараз, наступну, як дойду он до того електричного стовпа». Ось такий ось гендель, що у перекладі з німецької – торгівля з метою наживи.

З часом й сама торгівля зазнавала змін, на допомогу торгуючим прийшли візочки на колесах – «кравчучки», змінилися залізничні маршрути, бо немає уже тих поїздів у залізничних розкладах наших станцій, але якщо й є більш-менш налагоджене сполучення, як наприклад, у Ружині, то й досі дехто з жінок возить молочну продукцію, курячі яйця в Київ.

Нинішня комерція набрала нових форм - в село приїздять тепер самі перекупщики по горіхи, квасолю, металолом і навіть пір’я. Коли копаємо – картоплі, можна почути голос, підсилений рупором: «Міняю кавуни на картоплю». Одним словом, як і раніше, кожен виживає, як може.

Огіївка. Нас єднає пам’ять (Краєзнавча сторінка), Тамара Архипчук