Уляна Гарна: Чотири роки не бачила рідних. Але й тут я вже прижилась, звикла, був би тільки мир

ЖИТТЄВА ІСТОРІЯ

Отакі вони, оці Гарні!

Чи так воно було чи ні, я того достеменно не знаю, але в часи Запорізької Січі козаки у своїх реєстрах записували новоприбулих по прізвищу, а і давали їм свої влучні прізвиська. Наприклад, Неїжкаші, Нездийминога, Добривечір та інші. Ніхто не ображався, проте…

Мабуть, одного разу до козацького коша прибився красивий, статний парубок. І за його характер, і за добре серце згодом прозвали його Гарним. Так і з’явились потому на полтавських землях нащадки того пращура з таким непересічним прізвищем.

Читайте також: Президент Чехії зустрівся з маленькою коростенкою, яку цькували діти в школі, — ВІДЕО

Нині живуть Гарні у невеличкому селі Сингаї неподалік тихоплинної річечки Синявки.

Туди родина приходить тоді, коли тато вдома. Рідко його бачать дружина Уляна і четверо дівчаток – Альона, Мілана, Машенька і найменшенька Сашенька, бо він працює в Києві. Треба ж годувати цю велику сімейку.

Найбільшою радістю є для всіх спіймані карасики, пліточки. Але буває й так, що коли нічого не ловиться, тоді просто покидають корм у хвилі річки і додому.

– Троє моїх доньок, – говорить Уляна Іванівна, – і гарно навчаються. Мілана і Машенька ходять до школи, бо вони початківці. Альона – семикласниця, займається дистанційно. Як же мені хочеться, щоб швидше закінчилась війна і моя старшенька теж ходила до школи і бачилась з однолітками.

Ми пережили важку зиму, а з весною потеплішало в серці. З’явились городні клопоти, більше сонця. Та й діти мої на подвір’ї, а не в хаті весь час.

Читайте також: День нової музичної історії: в Житомирі презентували нову музичну родзинку міста — оркестр «MUSIC LAB», — ФОТОРЕПОРТАЖ

Ось уже зацвів мак, анютині очка.

– А що ви робите вечорами? – запитую жінку.

– Альона доробляє уроки, Мілана плете браслетики з бісеру, Машенька читає книжку, а Сашенька на «Ютубі» передивляється ляльок і сердиться, коли їй вмикають щось інше.

Отак і ростуть мої діти. Ми всі завжди з нетерпінням чекаємо нашого татуся, бо він привозить солодощі зі столиці – цукерки, шоколадки і добре батьківське слово.

– А про що ви мрієте? – знову запитую Уляну Іванівну.