Житомирський спортсмен Володимир Демчук розповів про свою бійцівську кар'єру

Cеред представників бойових мистецтв і спортивних єдиноборств Житомирщини є талановитий кікбоксер, який продовжує усе впевненіше підіймати  прапор України на міжнародних аренах. Усе частіше його руку високо вверх піднімає рефері і гучно оголошує його переможцем – «Володимир Демчук з України!»

Цей 25-річний житомирський кікбоксер на прізвисько Дядя Вова (виступає у розділі лоу-кік, вагова категорія до 67 кг) – майстер спорту України міжнародного класу з кікбоксингу, член національної збірної команди України, випускник факультету фізичного виховання і спорту Житомирського державного університету імені Івана Франка, вихованець ЖДЮСШ «Авангард» Житомирської обласної ради, представляє фізкультурно-спортивне товариство «Україна» та тренується під керівництвом Заслуженого тренера України В’ячеслава Гопанчука, – за сім років спортивної кар’єри встиг завоювати прихильність в Україні та закордоном. У послужному списку спортсмена близько 200 змагальних боїв, пише сайт Мій Житомир.ТВ.

Кілька днів тому житомирський кікбоксер Володимир Демчук додав до своїх звань чемпіона України з кікбоксингу WAKO 2007, 2010-2012 років; бронзового призера чемпіонату Європи з кікбоксингу WAKO 2010 року у розділі лоу-кік (місто Баку, Азербайджан); фіналіста чемпіонату Європи з кікбоксингу WAKO 2010 року у розділі кік-лайт (місто Лутраки, Греція); володаря Кубку світу з кікбоксингу WAKO 2012 року (місто Ріміні, Італія); бронзового призера чемпіонату Європи з кікбоксингу WAKO 2012 року у розділі лоу-кік (місто Анкара, Туреччина), володаря Кубку світу «BESTFIGHTER  -2013» (Італія), ще й титул бронзового призера ІІ Всесвітніх Ігор з єдиноборств (місто Санкт-Петербург, Росія). В інтерв’ю  Володимир розповів про себе та роль спорту у його житті.

- Як розпочалась твоя бійцівська кар’єра?

- Товариш, з яким я навчався у школі, запропонував мені ходити  займатися до позашкільного спортивного закладу – Школа юного десантника в ЗОШ № 14,  яка знаходилася у п’яти хвилинах ходи від мого будинку. Я пішов спробував. Але в дитинстві у мене був слабкий вестибулярний апарат.  А там в програмі розминки були кувирки та інші вправи на розвиток вестибулярки. Після того першого тренування мені було «дуже добре» цілий вечір.  І це відбило у мене бажання туди ходити. Але через місяці два-три я чи то налаштувався, чи то мене зачепило, невже я не зможу подолати ті кувирки, пішов і знову почав займатися.

Займаюся до цього часу, але у іншому місці й іншим видом спорту, у якому вже маю певні здобутки. У Школі юного десантника в ЗОШ № 14 я займався рукопашним боєм. З часом ми, спортсмени школи, почали їздити на змагання по кікбоксингу, які проходили у спорткомплексі «Авангард». Туди ж я приходив працювати. Там мене й помітив тренер В’ячеслав Гопанчук і запропонував приходити тренуватися разом із його хлопцями. І от так поступово я перейшов у кікбоксинг.

- Чи вплинув на тебе фільм «Кікбоксер» з Ван Дамом у головній ролі на вибір саме цього виду спорту?

-  Це гарний фільм. Я бачив усі частини, але «Кікбоксер» на мене ніяк не вплинув. Хоча маю сказати, що одним із моїх улюблених акторів був Жан-Клод Ван Дам, та й ті ж самі Чак Норіс, Брюс Лі, Дольф Лундгрен, Арнольд Шварценегер… Я дивився фільми з їхньою участю, але ніякого впливу вони на мене не справили. У мене немає сліпого фанатизму до цих акторів і ніяких манер поведінки їхніх героїв я не копіював. Мені подобається – я дивлюся і все. На п’єдестал  я Ван Дама не ставлю.

-  На ринг ти почав виходити з 2005 року і за цей час у тебе з’явилося прізвисько Дядя Вова. Звідки воно і що значить?

- Моє прізвисько виникло в тренувальному процесі. У кікбоксингу прийнято, що усім, хто виконує звання «майстер спорту», вигадують прізвисько. А у мене вийшло так, що коли я почав займатися, я працював на тренуваннях зі спортсменами доволі досвідченими і технічно краще підготовленими. Кікбоксинг мені дуже подобався, тому усі рухи я засвоював доволі швидко та й розслаблятися особливо не було часу. Оскільки  хлопці більш досвідчені та й, дивлячись який різновид кікбоксингу, десь розслабишся, то й можуть, як кажуть, «світло вимкнути». Це стимулювало мене до швидшого розвитку технічного, тактичного. А це прізвисько вигадав мій товариш, який був сказав: «Дядя Вова!» От воно й причепилося… А ще тренер мій часто говорив, що я сприймаю інформацію миттєво, одразу можу її обміркувати і виконати, та й розвинутий не по рокам у цьому виді спорту. Тому й пішло Дядя Вова.

- Що для тебе кікбоксинг?

- Життя. (Пауза) Це те, чим я живу. Чим заробляю. Це, зрештою, професія. Це моя робота.

-  Ти займаєшся під пильним оком Заслуженого тренера України В’ячеслава Гопанчука. Що можеш сказати про свого наставника?

- Мій тренер В’ячеслав Гопанчук – добре організована людина (в минулому військовий), з високими моральними та життєвими цінностями, яка дуже сильно вплинула на моє становлення і розвиток як кікбоксера.  Він  викликає лише повагу та захоплення своїми вчинками, життям і шляхом до своїх досягнень.

- Нещодавно ти повернувся з ІІ Всесвітніх ігор з єдиноборств. Чи вважаєш проведені там поєдинки важкими?

- Так, можу сказати, що поєдиноки були важкими. Суперники були  усі найвищого рівня. Усього у ваговій категорії (до 67 кг – О. С.) на увесь світ видавалося лише вісім ліцензій – з кожного куточку світу приїхали кращі з кращих. Тому не було легко.

- Твоїми суперниками на Ігорах у Санкт-Петербурзі мали бути як спортсмени, з якими ти вже зустрічався на рингу, так і невідомі. Як ти зі спортивної точки зору можеш їх оцінити?

- Із тих, з ким я раніше працював, був тільки білорус Андрій Хомяк. З ним ми минулого року вибороли ліцензії. Щодо інших, то частину я бачив, як вони працювали, а деяких, як-от Іран, Бразилія, я дійсно не бачив. За жеребкуванням мені випали спортсмени Іраку (Альмалке Ахмад Хасан Маджед) і Росії (Шаміль Абдулмеджидов). Перший поєдинок я виграв без бою - Альмалке Ахмад Хасан Маджед на ринг не вийшов. З яких причин він не з’явився на бій я не знаю. А у другому жеребкуванні по сітці я виходив на кікбоксера з Росії Шаміля Абдулмеджидова. До поєдинку з ним я бачив бої з його участю і можу сказати, що він досвідчений спортсмен, добре відчуває дистанцію і дуже незручний – він, як і я, лівша. Тому мені доводилось до нього «пристрілюватись»: підбирати дистанцію, тактичні варіанти, пристосовуватись…

-  Чи часто трапляється так, що ти виходиш на ринг, а твій суперник не з’являється?

-  Це буває не часто, але трапляється. Бувало коли не виходили на ринг. Були випадки, коли спортсмени просто знімалися. Наприклад, два роки тому у мене був Чемпіонат України (відбірковий)  і я провів тільки один поєдинок, хоча із фінальним їх мало бути три. Я вийшов у півфінал, а там у мене суперник знявся. І з фіналу у мене суперника теж зняли, бо він був неготовий. Отак із одним боєм я пройшов на перше місце. Але, як правило, доводиться змагатись.

- Перед боєм була серйозна підготовка. Хто ще, крім твого тренера В’ячеслава Гопанчука, допомагав і уболівав за тебе?

- Товариші. Один із них – студент факультету фізичного виховання і спорту ЖДУ імені Івана Франка Саврадон Павло. І Фурлет Олександр, який уже закінчив факультет фізичного виховання і спорту університету. Саме  вони були моїми напарниками –  спаринг-партнерами під час підготовки до змагань.

- А яка роль Заслуженого майстра спорту, випускниці факультету фізичного виховання і спорту Житомирського державного університету імені Івана Франка Віри Макресової  у підготовці тебе до поєдинків?

- Віра надавала значну моральну підтримку, підбадьорювала.  Вона світла і добра людина, яка кількома фразами знімає накопичену втому.  Я часто спостерігав за тим, як вона готувалася до міжнародних змагань, коли була активною спортсменкою, і своєю заповзятливістю вона стимулювала мене до ще більш наполегливої праці. У неї я навчився робити максимум заради перемоги.

- Перемогу на відкритому Всеукраїнському чемпіонаті у березні цього року ти присвятив своїй мамі. А кому присвячена «бронза» ІІ Всесвітніх ігор з єдиноборств?

- Близьким для мене людям.

- Після поєдинків дуже важливо і водночас важко привести свій організм до оптимального функціонального стану. Як у тебе проходить процес відновлення після шалених лоу-кіків?

- Якщо на змаганнях, в бою ти «зівав», то відновлення буде проходити довше. Але якщо не підставлявся, то й особливого відновлення не треба. Що стосується змагань, з яких я приїхав, то я отримав легкий забій. Але це не смертельно. Тим більше, що там була група лікарів-масажистів, до яких я звернувся, і які мені розмасажували ногу. Плюс також лікувальні мазі. Зараз я себе нормально почуваю.

- У кікбоксингу як і будь-якому іншому виді спорту є свої прикмети, яких спортсмени дотримуються перед боєм. Наприклад латвійський кікбоксер Заур Джавадов за два тижні до поєдинку  не бриється. А як ти налаштовуєшся  перед боєм?

- Найперше моє налаштування на бій - це підготовка моїх функціональних можливостей. Це моя розминка. Я півгодини розминаюсь: бігаю, готую м’язи, суглоби, легені, серцево-судинну систему… І це дає мені впевненість у своїх силах. Якісь тактичні плани перед боєм я не складаю, бо це обмежує. Я виходжу на поєдинок максимально розтягнутий, розігрітий, з «пустою» головою. Ще перед змаганнями можу сходити до церкви і помолитись.

- Чим для кікбоксера важливі перегляди перед поїздкою на змагання відео боїв суперників?

- У поєдинку ти працюєш на своїх перевагах і на недоліках суперника, не даючи йому реалізуватися. Наприклад, на міжнародні змагання, як правило, приїздять одні й ті ж спортсмени, які займають лідируючі позиції – чемпіони або призери. Треба знати, в якій манері вони працюють, які тактичні варіанти виконують чи технічні. Якщо є інформація, ми з тренером її детально вивчаємо, дивимось відеозаписи, аналізуємо поведінку суперника, шукаємо слабкі місця. Інтернет в цьому дуже допомагає. Але буває, що інформації про твого ймовірного суперника немає. Тоді доводиться вивчати суперника під час поєдинку, у хвилини розвідку бою - як він реагує на провокації. Або на змаганнях, якщо він виступає у поєдинку раніше мене.

-  Як часто на змаганнях буває нечесне суддівство? І взагалі - яка роль судді у цьому виді спорту?

-  Не можу сказати, що дуже часто, але все ж таки є нечесне суддівство. Є нюанси, за які засуджують бійців-спортсменів. Головне, щоб у кар’єрі бійця це не траплялося постійно. Може скластися така ситуація, коли ти вийшов на один бій – тебе засудили, на другий – знову, а на третій – уже нема бажання ні боксувати, ні тренуватися. У тебе просто опускаються руки. Такі дії  судді можуть призвести до того, що боєць взагалі залишить заняття спортом. На щастя, таких випадків не так багато.

- Можеш назвати головного конкурента у своїй ваговій категорії?

- (Задумався).  Напевно це й буде росіянин Шаміль Абдулмеджидов. Це на відсотків 60-65, бо усі кікбоксери у моїй категорії доволі цікаві та своєрідні.

- З кимось із суперників підтримуєш зв’язок?

- Що стосується близького спілкування, то ні. А під час зустрічі на змаганнях вітаємося, можемо обмінятися кількома словами.

- Хто із спортсменів українських чи зарубіжних є для тебе кумиром, авторитетом чи просто прикладом для наслідування?

- Кумирів немає.  А авторитетом є наш український спортсмен, який разом зі мною їздив на змагання в Санкт-Петербург, Ігор Приходько (вагова категорія до 91 кг – О. С.). Він чемпіон І Всесвітніх ігор по бойовим мистецтвам. От він мені близький по духу. Подобається як він працює в ринзі, як він тактично мислить, технічно підготовлений. На його манеру боксування і клас я б хотів вийти.

- Доводилось застосовувати свої бойові навички за межами спортзалу чи рингу?

- На жаль, доводилось з метою самооборони. Але, на щастя, дуже рідко виникають конфліктні ситуації. Я не люблю проявляти свої навички за межами рингу, тому не шукаю пригод на вулиці.

- Твої титули справляють враження на дівчат? Чи ти їм про це не розповідаєш?

-  Ну не знаю, це вже їх треба запитувати. (Посміхається).  Цілеспрямовано по це не кажу. Якщо запитують чим займаюсь, то відповідаю.  А так самореклами не роблю.

- Чи погодився б ти знятися у реаліті-шоу кікбоксерів?

- Задум цікавий, але однозначну відповідь зможу дати, коли буде реальна пропозиція.

-  Що ще, крім кікбоксингу, для тебе цікаве у житті?

-  Влітку подобається займатися дайвінгом, велоспортом. Взимку люблю кататися на сноуборді… Я взагалі не люблю сидіти без діла, тому у вільний від тренувань час шукаю собі цікаві заняття.

-  У тебе є улюблені місця відпочинку?

-  Улюблених місць немає. Якщо поруч зі мною люди, з якими мені комфортно спілкуватися, то мені добре скрізь. Місце не має значення.

-  Після«бронзи» на ІІ Всесвітніх іграх з єдиноборств не схоже, що тивідпочиватимеш надивані. Які подальші плани?

-  Тиждень відпочити. А там готуватися до Чемпіонату світу з кікбоксингу, який відбудеться буквально за три тижні (30.11.2013- 08.12.2013 – О. С.) у місті Анталія, Туреччина.

Ось такий він, справжній житомирський кікбоксер Володимир Демчук на прізвисько Дядя Вова: високоморальний в спорті та чесний у грі, вимогливий і справедливий, різнобічний і цікавий. А як інакше? Адже кікбоксинг – спорт для справжніх чоловіків. І от, дивлячись на майстра спорту України міжнародного класу, члена національної збірної України, випускника-франківця Володимира Демчука розумієш, що Житомир таки має перспективу в екзотичних і видовищних видах єдиноборств, що в українського спорту великий потенціал, і є кому його розвивати. Потрібно лише – вчасно перебороти себе, самовдосконалюватись і щоразу додавати більше працездатності та наполегливості.

Олена Свінціцька,

член НСЖУ

«Бронзовий» призер ІІ Всесвітніх ігор з єдиноборств Володимир Демчук

Володимир Демчук з тренером – Заслуженим тренером України  В’ячеславом Гопанчуком

Фіналісти змагань з кікбоксингу ІІ Всесвітніх ігор з єдиноборств. Зліва на право: Кенан Гунайдін (Туреччина), Шаміль Абдулмеджидов (Російська Федерація, Володимир Демчук  (Україна) та Де Ліма Едіпо Херберт (Бразилія)

Кікбоксер Володимир Демчук під час тренувань