Житомирський життєлюб Яків Ляховецький відзначає своє 90-річчя

— Знаєте, роки пролетіли, мов один день, просто не віриться, що наклацало вже 90, — посміхається Я.М.Ляховецький. — Але нічого, не сумую. Не дарма співають: «Не старіють душею ветерани...».

Я дивилася на Якова Михайловича, очі якого сяяли зовсім по­молодому, й думала: «Ну хіба можна дати цьому стрункому, надзвичайно жвавому чоловіку, його роки! На все своє життя він зберіг молодість і щиро радіє кожному прожитому дню».

Пише сайт газети "Житомирщина".

А пройшов полковник у відставці Ляховецький славний і нелегкий шлях. Звістку про війну зустрів на світанку 22 червня 1941 року, разом зі своїм класом Житомирської середньої школи №20, після випускного вечора, на березі Тетерева.

Хлопець рвався на фронт. Після закінчення Омського військового училища (евакуювалися туди разом із матір’ю і молодшим братом) 19­річний лейтенант потрапив на передову — в 28­ий окремий гвардійський мінометний дивізіон. Був призначений командиром взводу. 

Фронтові дороги скінчилися для нього в сорок третьому: був поранений. А після госпіталю працював у Горькому, на заводі, що випускав боєприпаси для гвардійських мінометів. Дослужився до полковника.

Повернувся після війни Яків у рідний Житомир до мирного життя. Працював у комсомольських і профспілкових органах. Та й нині, не зважаючи на солідний вік, не сидить удома, займається, по можливості, громадською роботою, багато читає, слідкуючи за подіями у світі. До речі, Я.М.Ляховецький — давній друг і передплатник «Житомирщини», котру, як він каже, із задоволенням читає від першої до останньої сторінки.

— Я все життя ніби — на передовій, — ділиться Яків Михайлович. — Не здаюся.

19 грудня в Я.М.Ляхове­цького — ювілей. Свого улюбленого дідуся тепло вітають і бажають йому ще багато безхмарних років онуки Ярослав, який нині працює гідом­екскурсоводом у Берліні, й житомирянка Діана, котра трудиться у сфері інформаційних технологій.

З онучкою Діаною