Хіба ми знали тоді, наскільки страшний той атом...

Стоять озера в пригорщах долин,
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царствений цибатий чорногуз
Поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе,
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє.. І на все, на все
Лягає пил чорнобильської траси...
Л.Костенко

Говорити у квітневі дні про Чорнобиль і його трагічні наслідки, але забувати потім про проблеми та болі ліквідаторів аваріїї та тих, хто змушений був залишити рідні обійстя, аби втікати від «мирного атому», названих згодом негарним словом «переселенці», - у нас заведено. Але, напевно, слід не просто говорити, а застерігати і допомагати їм.

25 років потому, отримавши доступ до першоджерел про причини та обставини вибуху на станції, усвідомлюєш одне - наявність тоді достовірної інформації про масштаби катастрофи могла б врятувати не одне життя і навіть іще ненароджене. Мало хто із тих, хто у ті дні за службовим обов’язком чи покликом серця опинився у небезпечній зоні, розумів ступінь ризику власним здоров’ям і навіть життям. Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС полковник міліції у відставці Олександр Леонідович Кирильчук у 1986 році був 21–річним сержантом міліції батальйону патрульної служи УВС Житомирського облвиконкому.

- Олександре Леонідовичу, той квітень у Вашому житті, як і, певно, всієї величезної країни, залишив пам’ятний слід. Яким він був для Вас?

- У 1986 я щойно демобілізувався з армії і у 17 березня прийшов до міліції. Чому запам’ятав дату, бо 23 – мені якраз виповнився 21 рік. Спочатку, звичайно, я стажувався, а згодом був призначений на посаду міліціонера батальйону патрульної служби, отримав першочергове звання – сержанта міліції і попереду мене ще чекав етап навчання у школі первинної підготовки працівників органів внутрішніх справ та складання присяги. Це все, звичайно, відбулося, але набагато пізніше, ніж тоді думалось. У квітні, 26 числа, ми, як завжди, заступили на службу по охороні громадського порядку у м. Житомирі, проте увечері всіх терміново зняли з патрулювання і зібрали в актовому залі обласного управління. На той час ми тільки на рівні чуток знали, що десь трапилось щось надзвичайне. Однак жодної конкретики не було. На зібранні нам сказали про формування окремого батальйону спеціального призначення та терміновий виїзд до Чорнобиля. З собою ми повинні були взяти триденний пайок, гроші, документи. І уже наступного дня, точніше вечора ми виїхали. У Володарськ-Волинську та Коростені до нас приєднались ще по автобусу з міліціонерами і такою колонною «Ікарусів» ми і прибули до Чорнобиля.

- Якимось чином людей відбирали до поїздки, попереджали про існуючу небезпеку?
- У Житомирі залишалась мінімальна кількість працівників органів внутрішніх справ, що забезпечували роботу чергових частин та 2-3 наряди по охороні громадського порядку на вулицях. Всіх інших направили до Чорнобиля. Ми приїхали туди уночі і зупинились у піонертаборі «Лазурний», здається так його назва. Він був розташований між Прип’яттю та Чорнобилем. Однак на ранок сказали, що табір потрапив під якусь радіаційну хмару, тому нас негайно перемістили в інше місце, неподалік пансіонату кіностудії ім. Олександра Довженка. У сам пансіонат не пустили, думка про те, що там уже ніхто і ніколи не відпочиватиме, тоді навіть не могла прийти в голову. Нам привезли намети та білизну і ми розбили наметове містечко прямо у лісі. З 28 квітня по 4 травня ми і жили у ньому.

- Олександре Леонідовичу, як пояснювалась необхідність вашої, маю на увазі всього спеціального загону, присутності там? Що безпосередньо входило до ваших завдань?
- У перший же день нас привезли до Прип’яті і роздали марлеві пов’язки. Наказали без них не ходити. Респіратори з’явились лише згодом. Усіх розбили на наряди по два чоловіки і ми мали забезпечувати охорону громадського порядку, виявляти та недопускати факти мародерства. Взагалі місто було уже евакуйованим. Я, разом з напарником, Олександром Подвожуком, тоді він також був також міліціонером батальйону патрульної служби, а сьогодні уже капітан міліції у відставці, колишній слідчий, отримали дільницю з дитячим садком та багатоповерхівкою. Більшість часу ми знаходились у підвальних приміщеннях, а кожні 20-30 хвилин піднімались і оглядали ввірену територію. У дитячому садку, зрозуміло, уже нікого не було, а от у будинку де-не-де світло горіло. Ми заходили до цих квартир, як з’ясувалось, там ще жили люди, що обслуговували атомну станцію. А так, розкиданий папір, картина поспішного і неочікуваного від’їзду. Пустота, тиша і відчуття, що все довкола, наче після погрому. Чергували по 3-4 години, потім нас змінювали інші наряди.

- Що найбільш запам’яталось?
- Ми піднімались на дах «нашої» багатоповерхівки і звідти як на долоні бачили все, що відбувається на території атомної станції. На той час реактор з повітря засипали спеціальною сумішшю піска ще з чимось. І ми спостерігали, як вертольоти зависають над ЧАЕС. Вони працювали, здається, безупину і там, дійсно було пекло. Температура повітря і так була надзвичайно високою, ми сильно потерпали від спеки, а поблизу реактора - у тисячі разів вищою.

- А все ж були якісь особливі чи надзвичайні події під час Ваших патрулювань?
Сторонніх людей, практично, ми не бачили. По-перше, діяла введена комендантська година, а по-друге, фактично, залишилися тільки працівники ЧАЕС, які мали спеціальні перепустки.

В останній день нашого там перебування всіх зібрали і попросили допомоги в евакуації одного з сіл, розташованого між Прип’яттю та Чорнобилем. На жаль, зараз не згадаю його назву. Але мушу сказати, що у навколишніх селах життя йшло своїм неквапливим ходом. Люди садили картоплю, випасали худобу, пили воду з криниць.

Нас, знову ж таки, розподілили на окремі наряди, які відповідали за виселення 5-6 будинків. Людям дозволили взяти лише ручну кладь, звичайно, документи, гроші. Окремо формувались колони автобусів для жителів села і окремо вантажний транспорт для худоби. Її красили, мітили, записували, тобто якимось чином відзначали, де чия, і обіцяли на нових місцях все повернути. От тільки ніхто не знав, де буде те нове місце.
Якщо молодь ще більш-менш зосереджено та спокійно реагували на все, що відбувається, то люди старшого віку дуже тяжко залишали обійстя. Були навіть такі, що й відмовлялися. І просили, і молили, і кричали, аби їх залишили:

- Я війну пройшов, німець не взяв, голод пережив, а тут якийсь атом візьме! Не поїду! - Гнівався один з літніх чоловіків на «нашій» дільниці.

Дуже гнітючі та важкі і враження, і спогади, навіть уже після стількох років. Про те, що жити сюди уже ніхто не повернеться, певно, розуміння назрівало, але в голос цього сказати ніхто не наважувався.

Ми супроводжували колону автобусів до Іванкова Київської області.

- Що ж було далі?
- Там, на під’їзді до Іванкова, надійшла команда зніматись з автобусів та прибути до наметового містечка, де, як ми згодом зрозуміли, був спеціалізований «обмивочний» пункт. Всі речі, всю одежу було знято і здано. А ми відправлені в польовий душ, в якому кожен побував по-декілька разів. Щоразу після цього дозиметром перевіряли радіаційне забруднення на наших тілах, в основному, високий рівень концетрувавсь у волоссі. Після очистки видали нову бавовнянопаперову одежу, так звані хебешки, та кеди. У такому, на мій тодішній погляд, хуліганському вбранні ми і повернулись у Житомир, де отримали 2-3 дня відпочинку. Потім медичне обстеження та тривале лікування. Втім організми молоді і відразу ступінь ураження не відчувався. Не було самого розуміння небезпеки, ти не бачиш загрози, а отже, думаєш, що її немає.

До того ж, нас заспокоювали. Реальної ситуації у ті дні ніхто не знав, у всякому разі не на нашому рівні, а тому і конкретно щось сказати або порадити ніхто не був спроможний.

- Із Вашого уже сьогоднішнього розуміння тих подій, Олександре Леонідовичу, що вражає?
- Весь наш хімічний захист у Прип’яті у перші дні був у марлевих пов’язках. Лише через певний час видали респіратори. Автобусами, які нас привезли з Житомира, спочатку відвозили і на патрулювання у мертве місто. Згодом на створеному пропускному пункті між Чорнобилем і Прип’яттю нас почали пересаджувати у бронетранспортери, які на той час прибули у складі спеціального хімполку, а автобуси – певним чином дезактивувати. Від військових, по суті, ми і отримали початкові знання про небезпеку «мирного атому».

Окрім того, перших два дні ми харчувались не лише привезеним з дому, але й в одній з їдалень Чорнобиля. Потім закрилось усе.

Щоправда нам видавали аптечки з спеціальними пігулками, які слід було приймати по певній схемі для прискореного виведення із організму радіонуклідів.

У полі на обмивочному пункті, всі наші особисті речі та одежу було скинуто у велику кучугуру. Втім бажаючі могли забрати звідти те, що хотіли. І деякі брали цей уже «фонуючий» багаж та везли додому, до сімей.

Сьогодні Олександр Леонідович Кирильчук – заступник начальника Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС України в Житомирській області, маючи 25-річний стаж роботи в органах внутрішніх справ, продовжує службу на варті законності та правопорядку, щодень перебуваючи, фактично, на її передовій.