Житомирський ліквідатор: Ми боролися в нерівному бою з невидимим ворогом

Минуло вже 28 років від тоді як в Україні сталася одна з найбільших техногенних катастроф в історії людства. Слово «Чорнобиль» досі викликає страх та жалобу за тисячами людей, які загинули рятуючи світ. Чи знаємо ми усю правду про той фатальний весняний день 26 квітня 1986 року? Не впевнений… Багато сторінок катастрофи досі засекречені. Одначе правда про Чорнобиль необхідна, як ковток свіжого повітря. На жаль, для українців спогади про Чорнобиль лише зайвий раз розворушують незагоєні рани. Особливо для ліквідаторів.

Хто як не безпосередні учасники ліквідації наслідків катастрофи пам’ятають увесь той жах? Лихо, яке сталося на території колишнього Радянського Союзу застало усіх зненацька. Більшість ліквідаторів, які вирушали в Чорнобиль, навіть не уявляли з чим їм доведеться боротися. Їдучи до Чорнобиля, вони лише знали про те, що на ЧАЕС сталася велика аварія. Зокрема, колишній начальник Управління пожежної охорони УМВС України у Житомирській області Борис Чумак в день аварії перебував у відрядженні в Харкові. Повернувшись 27 квітня в Житомир, він отримав страшну звістку про аварію. Після цього у нього почався найважчий період роботи за все життя. Він досі пам’ятає у подробицях кожен день ліквідації в місті, що розташоване на р. Прип’ять. З особливим сумом чоловік згадує про своїх товаришів, яких уже не має з нами. Виявляється стільки безневинних життів здатна відібрати не лише війна.

- Борисе Андрійовичу, кожного року напередодні 26 квітня до Вас часто звертаються журналісти, які хочуть дізнатися про той трагічний для країни день. Які Ви переживаєте емоції, згадуючи ще раз і ще раз про аварію на Чорнобилі?

- Пекельний вогонь Чорнобиля опалив землю і душі мільйонів українців. Що там казати, аварія на ЧАЕС призвела до негативних екологічних, медичних та соціальних наслідків. Чорнобиль – не лише велика трагедія, а і символ справжньої мужності тисячі наших земляків. Чорнобильська катастрофа завдяки самопожертві ліквідаторів аварії стала символом жертовності в ім’я Батьківщини, в ім’я мільйонів людей та прийдешніх поколінь.

У квітні-травні того далекого 1986 року до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС були залучені представники пожежної охорони Житомирщини. На жаль, 90 з них у молодому віці пішли з життя. Я з болем згадую про тих молодих хлопців. Їм в той час було лише по 22-24 роки. Багато з них навіть не встигли одружитися.

В народі кажуть, що час виліковує рани. Одначе у нас ліквідаторів рани Чорнобиля кровоточать і нині.

- Кожен хто залучався до ліквідації наслідків катастрофи, в тій чи іншій мірі наніс непоправну шкоду своєму здоров’ю. Як вогнеборцям вдавалося працювати на території охопленій радіацією?

- Усі хто залучався до ліквідації наслідків вибуху на ЧАЕС, перш за все герої. Вони проявили не аби яку мужність та відвагу, патріотизм та самопожертву. Їх навіть можна порівняти з бійцями у Великій вітчизняній війні. От тільки вороги були зовсім різні – фашисти та радіація (видимий ворог і невидимий – без запаху та обличчя). Фашисти проливали людську кров, а ми свою – за життя людей. І не дивлячись ні на що, ми знали, що робимо потрібну справу. Проте ні в якому разі не заради нагород. Тому зараз дуже хочеться, щоб молоде покоління переосмислило значення трагедії минулого століття. Їхні діди та батьки вирушили на ліквідацію трагедії, жертвуючи своїм життям заради спасіння людства. Я закликаю усіх без винятку з великою повагою ставитися до ліквідаторів. Вони виконали свою місію, даючи вам життя.

Ніщо так не ранить душу і серце як невиправдана байдужість та жорстокість до цих покалічених сміливців.

- Яку роль відіграли житомирські рятувальники під час ліквідації наслідків вибуху чорнобильського реактора?

- Не можна не згадати про ту нелюдську роботу, яку виконали ліквідатори в Чорнобилі. Практично уявити що там було, людині, яка не пройшла через це пекло – неможливо. Тупий біль пронизує розум і тіло, коли бачиш і чуєш, як той, хто не був у тому пеклі, принижує нашу честь і гідність. Навертаються сльози на очі від сорому, але ми змушені простягати руку і випрошувати в керівників різних рангів милостиню, щоб якось допомогти сім'ям загиблих ліквідаторів, інвалідам, хворим.

Із того комплексу надзвичайно-небезпечних робіт, достатньо згадати про два епізоди, які випали на долю пожежних Житомирщини. Зокрема, відкачка 36 тис. кубічних метрів води з-під зруйнованого реактора. Якби активна маса реактора провалилась в цю воду, то стався б вибух водневої бомби, тоді нежила зона сягнула б в радіусі близько 800 км.

Крім того в ніч з 22 на 23 травня 1986 р. сталася пожежа в кабельних тунелях між 4-м зруйнованим і 3-м робочим реакторами станції. Виникла загроза швидкого розповсюдження вогню по всій станції (3-2-1 реактори). У найгіршому випадку ми сьогодні б не розмовляли вже з вами. В зоні пожежі рівень радіації досягав від 250 до 500 рентген. Пожежних міняли через кожні 10 хв, адже при довшому перебуванні вони одержували смертельну дозу радіації.

Вісьмом пожежним першого ешелону за мужність та героїзм, у тому числі і двом нашим землякам сержанту Миколі Ващуку (з Овруцького району) та генералу Володимиру Максимчуку (з Любарського району) було присвоєно звання Героїв Союзу і України – нажаль (посмертно).

- Не секрет, що вже не один рік ліквідаторам Житомирщини активно допомагають колеги з Японії, які й самі пережили аварію на АЕС?

- Це дійсно так. Співпрацюємо ми вже давно і дуже вдячні за їхню постійну допомогу. До речі нещодавно стався дуже цікавий випадок. Учні католицької школи Салезіо, що в Японії надали фінансову допомогу Фонду Чорнобилю. Діти аби зібрати кошти відмовлялися від шкільних сніданків. Про що взагалі після такого вчинку можна говорити. Нас це пробрало до сліз.

- Борисе Андрійовичу, щоб ви хотіли побажати напередодні 26 квітня землякам-ліквідаторам та людям, які знають про Чорнобиль лише з книжок та документальних фільмів?

- Хочу від імені ліквідаторів та вдів подякувати всім, хто залишається небайдужими до людей з таким тяжким життям, тим в кого не зачерствіла душа до нашої долі. Не забувайте про сміливців, які померли заради порятунку мільйонів життів. Дай Бог, щоб нашим землякам більше ніколи не доводилося переживати подібний жах.

Світовою спільнотою 26 квітня визнано «Всесвітнім днем пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф», яке відзначається щорічно. Ця планетарна катастрофа сталася в Україні, і ця гірка сторінка залишиться в історії нашої держави навічно. Кожному хто боровся з радіацією найбільше хочеться побажати здоров’я, адже переважна більшість нанесла йому не поправної шкоди.

Тож схилимо голови в цей трагічний день перед живими, мертвими і ненародженими. Пам’ятайте тих, хто захистив ваше життя!