Як на Поліссі наші пращури поминали рідних

По закінченні Пасхальної седмиці за церковним календарем настає Поминаль­ний або Хомин тиждень, а неділя, що його починає, називається Радуницею.

Вона присвячена спогадам про тих, кого вже немає поряд з нами, в першу чергу, батьків. Вони радуються, коли їх згадують, приходять христосуватися і радитися з ними на могилки.

І сплять спокійно, з Богом, з надією, що їх пам’ятають.

Найархаїчніші звичаї збереглися на Поліссі, де у поминальні дні сумувати вважається гріхом, адже предки радіють, що їх не забули. У цих краях збереглася ще одна давня традиція – у формі речитативу звертатися до померлих, вести з ними бесіди про події, що минули за рік.

На Проводи (Гробки, Могилки, Діди) за дохристиянськими віруваннями вони вважалися, як члени роду, присутніми серед живих, і тому не можна було називати їх небіжчиками, адже вони можуть чути, що про них говорять. Тому бажано звертатися до них так, ніби-то вони поряд з нами: «рідні, діди, баби, родителі».

Як і в давнину, господині знову печуть паски (але вже менші), фарбують крашанки, готують традиційні страви і серед них обов’язково коливо (кутя з медом), якими будуть частувати на могилах, а також вдома – рідних, знайомих, дітей.

Під час Проводів на цвинтарі проводять надгробну трапезу (не скрізь), тобто влаштовують поминальний обід, що нагадує стародавню тризну. Тричі стукаючи об хреста або пам’ятник, розбивають крашанку, а шкарлупки, свячену сіль, рештки їжі закопують у землю або залишають на могилі, «щоб птахи забрали і занесли покійним».

Зверху виливають чарку горілки і при цьому приказують: «Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко і я буду спочивати».

Старший з роду говорить ще так: «Дай, нам, Боже, довго на цім світі проживати, в добрі-щасті панувати, а померлим, дай, Боже, царство небесне, – легко лежать і землю держать!».