100 днів війни. Історія десантника «Боцмана» з 95-ої бригади

Його позивний "Боцман". Простіше – сержант Сергій із 95-ї аеромобільної бригади. Він провів 100 днів АТО в самому пеклі — у Слов'янську та його околицях. Після визволення міста Сергію дали 10-денну відпустку.

По її закінченню "Боцман" прийшов у військову частину, щоб його повернули на Донбас, але командири сказали, що на його місце відправили нових людей і попросили побути в розташуванні частини.

До війни 30-річний киянин Сергій займався технічним обслуговуванням поїздів Hyundai.

На зустріч "Боцман" приходить у жовтій сорочці. Вона трохи обвисає.

"До війни важив 128 кілограм, а прийшов, став на жінчині ваги – 98", - каже чоловік.

Сержант ВДВ зізнається, що після трьох місяців передової йому дуже складно звикнути до звичайної міської атмосфери:

– Така зміна подій дуже впливає на мозок, ніяк не можу звикнути до великої кількості автомобілів, до того, що люди посміхаються. Що співають пташки, сміються діти і лунає музика — ніяких вибухів і автоматних черг. Не дай, боже, почути, як летить "Град" - від цього звуку серце льодом вкривається.

Вояк згадує 1 липня, коли українські війська звільнили Слов'янськ. Каже, що він і його бойові товариші не відчули особливої радості. Скоріше, як те, що мало давно відбутися:

– Нас скоріше переповнювало – "а що буде далі?", бо Слов'янськ уже був не єдиним пунктом, де міцно окопалися терористи. Але наші хлопці пішли вішати наш прапор і у всіх покотились скупі чоловічі сльози з очей... Згадали всіх, хто загинув за це місто за три місяці.

"Боцман" розповів про відносини з донецьким населенням, психологічні проблеми вояків після війни і втрати його роти, які відбулись за цей час.

– Десять років тому я проходив строкову службу в 95-й аеромобільній. І в військкоматі жіночка, яка ставила мені всі штампи, похитала головою і сказала: "Синку, я тобі не заздрю. Якщо раптом війна - тебе першого візьмуть. У вас така команда, що першою на фронт піде". Я тоді був зовсім молодий, тому посміявся й сказав: "Та кому треба ця Україна, хто на неї нападе?"

На відміну від більшості України, військкомати на Житомирщині працювали на повну — брали всіх: і серйозних чоловіків, і салаг, які любили посидіти з пивом на лавочці. Навіть медкомісії особливої ніхто не проводив.

На 9-й день перебування людей вишикували в шеренгу й сказали: "Хлопчики, додому ви не йдете. Завтра всі дружно вирушаємо на Миколаїв. Хто не хоче — виходьте одразу". Ряди одразу відчутно порідшали. За добу з 1000 людей лишилось під дві сотні.

За іронією, ті, хто повтікав, за кілька днів знов отримали повістки. Але там у них були вже інші умови, гірші.

– Ці люди вдома якось пояснювали, чому вони повернулись так швидко?

– Зазвичай вони приходили до своїх родин і казали: "Ми уже відвоювали, вже все пройшли. Свою місію виконали". І жінки їм вірили, героями вважали.

Якось до нашого бойового товариша, який із нами лишився, подзвонила дружина. Плаче в трубку: "Ти мене не любиш? Всіх уже повідпускали і вони прийшли. Ти пішов від мене і брешеш?"

Але не треба засуджувати цих хлопців. Усі ми люди, всі мають страх за своє життя, за майбутнє родин. Це перший раз, коли наше сучасне суспільство зіткнулось із війною. Насправді на війнах такі випадки трапляються часто.

– Вас одразу відправили на Донбас, після зборів і тренувань?

– Нас направили в Миколаїв, а потім сказали їхати на Арабатську стрілку на Херсонщину. Керівництво не виключало можливості, що з Криму буде наступ на материкову частину. І от, кілька днів ми стояли й дивились у бінокль на "зелених чоловічків". Вони не наступали, а охороняли раніше зайняту територію. Стало ясно, що тут нічого не буде, а головний наступ ітиме з Донбасу. То ми розвернули всю техніку й поїхали через Дніпропетровську і Запорізьку області туди.

Це було якраз тоді, коли в Криму проводили референдум. Навіть тут відчувалась напруженість. На кілька днів ми зупинились на полігоні в Запорізькій області — відпрацювати маневри. Одного разу я поїхав у справах в обласний центр. Ніколи не був у Запоріжжі раніше, але згадав, там є нібито найдовший у Європі проспект Леніна.

Вирішив подивитись, що він собою являє.

Я був у військовій формі, викликав таксі. Раптом до мене підходить чоловік із автоматом і питає: "Документи де?". За ним підійшло ще кілька серйозних людей. Почав пояснювати, що я свій, український військовий. Чоловіки спочатку не повірили, потім довго випитували, що я роблю в них на головній вулиці. Але зрештою відпустили. Виявилось, це місцева самооборона шукала в мені сепаратиста.

Наступного дня ми вже рушили на Добропілля.

– Як вас зустріло населення Донбасу? Настільки тяжко було порозумітись?

– Добропілля відрізняється від решти Донбасу. Якщо у Слов'янську нам часто кричали услід: "Ви - недоукраїнські фашисти!", то тут траплялись адекватні люди, які йшли нам назустріч і всіляко допомагали.

Їм було неймовірно тяжко виживати серед своїх же донецьких. Там якраз готували сепаратистський референдум, а та купка людей, всупереч ньому, готувалась провести президентські вибори.

Завдяки ним на Донбасі й зберігалось щось українське.

Більшість бійців нашої роти до цього ніколи на Донбасі не були. Вони родом із північних і центральних регіонів України. У нас як заведено: охайна хатинка, гарний садочок, город. А тут типова картина – убога халупа, шифер валиться, рами трухляві, але на даху причеплено дві супутникові антени, щоб краще російські канали ловило. Тож ключових проблем було дві: тотальна зазомбованість населення російською пропагандою і низький інтелектуальний рівень.

Часом я вдягав цивільний одяг і виконував завдання в сільській місцевості. Заходив у місцеві бари — точніше, брудні генделики — і спостерігав, про що говорять люди.

Так от, де є хоч якийсь інтелект, там осмислена розмова. Де недалекоглядність, помножена на тупість — мат-перемат і вихваляння, хто більше в тюрмі просидів. У цієї категорії, якщо ти не сидів у тюрмі — то ти "не пацан", нижча каста.

Також серед мешканців поширений міф, що Донбас годує Україну. Я не раз питав: "А ви не задумуєтесь, як Україні виходить виживати, поки Донбас три місяці простоює через конфлікти?"

Відповідь: "Вы ничего не понимаете, вам врут бандеровские СМИ".

– Цих людей можна якось перевиховати, переманити на український бік?

– Розумієте, є люди, які є "деенерівці" до мозку кісток. Їх ніяк на свій бік не навернеш — які методи не вибирай. Там на генному рівні закладено, що Київ і київська влада хочуть для них гіршого життя, що їх недооцінюють і обкрадають.

Але по суті це просто ліниві люди, які люблять лише алкоголь, а через те, що п'яні, не хочуть працювати. Це замкнене коло, яке неможливо розірвати. А ще вони чомусь вірять, що якщо прийде Росія, то їм одразу покращає. Так і кажуть, мовляв, треба сталева рука, як у Путіна — тоді всі їх поважатимуть.

Разом із тим, чимало людей казали мені, що стали на бік ДНР із корисливих мотивів. За кожного вбитого солдата їм обіцяли 20 тисяч гривень, за сержанта — 30 тисяч гривень, за голову командира бригади — мільйон. І ці люди відповіли: "Без проблем. Давайте нам автомати й ми принесем вам хоч 10 голів, аби заробить".

Але коли більшість цих "заробітчан" почуло постріли з нашого боку і переконалось, що ми професійна армія - почали тікати, кидаючи автомати.

– Але за три місяці Вашого перебування вдалось когось умовити допомагати українській армії, а не бойовикам?

– Багато патріотично налаштованих людей виїхали з Донбасу ще до відкриття "гуманітарного коридору". Переважно тому, що треба було рятувати дітей.

Лишилися ті, кому не було куди тікати. Або ж думали, що, залишившись, вбережуть оселю від непроханих гостей. У багатьох була робота, вони продовжували ходити на неї і попри сепаратистів із терористами.

Знову ж таки, чимало людей через російську пропаганду не могли зрозуміти, що тут робить українська армія. Лише з часом, коли вони зрозуміли, що ви не викрадаємо людей, не катуємо їх і не викидаємо трупи в річку - пішли нам назустріч і навіть почали показувати, де засідки бойовиків, де їхні блокпости, як краще об'їхати місто.

Важливим фактором було й те, що люди зрозуміли: в нас самих є родини й оселі, і ми повернемось до себе додому. Ніхто з нас забирати їхні будинки й шахти не думає.

– Було чимало повідомлень про розправу терористів над українським прихильниками. Ви були свідком таких випадків?

– Наші помічники з місцевих намагались робити все максимально обережно, але інколи попадались. Розкажу одну історію. 31 травня мені виповнилось 30 років. До війни планував влаштувати вечірку в ресторані - з тамадою, танцями, купою друзів... А тут я прокидаюсь о другій ночі, бо треба було заступати на блок-пост і думаю "Оце день народження...Хоч би вижити".

Ми якраз передислокувалися в нове місце, і в нас закінчилась вода. Зв'язалися з нашими "провідниками", попросили їх привезти кілька пластмасових каністр води. Заодно я попросив привезти пару тортиків і пепсі-коли, щоб хоч якось відзначити свято. Вони все нам принесли, і дорогою назад натрапили на новий блок-пост сепаратистів. Ті їх схопили й забрали у своє логово.

Ми вже думали, їх там убили. Але за кілька днів цих людей таки відпустили. Точніше, викинули роздягненими посеред поля. Вибивши перед тим усі зуби й поламавши ребра.

У голові не вкладається, як люди, що живуть на одній землі, можуть вчиняти так із ближніми. Але й це не зламало цих хороших донбасівців. Ми й досі постійно тримаємо з ними зв’язок.

– Зараз лунає багато розмов, що наша армія була зовсім не готова до війни, а командири — не були належно кваліфіковані. Настільки це відповідає дійсності?

– Наша армія була відверто неготова до оборони. Тривалий час армію розкрадали, нищили, але, на щастя, вдалося оперативно зібрати всі сили й нормально воювати з окупантом за свою землю.

З самого початку, коли в Слов'янську почали з'являтися перші терористи, на них мали реагувати місцева міліція та СБУ. Армія на тому етапі втрутитись не могла, бо її задіюють, лише коли є зовнішня агресія.

Але оскільки наша 95-та бригада вважається взірцем швидкого реагування, її задіяли в першу чергу. І коли ми приїхали, то побачили, що міліція повдягала на себе георгіївські стрічки, а офіси СБУ стали притонами терористів.

Міноборони дає бійцям мінімум: загалом усе обмежується поганенькою формою і зброєю. Завдяки волонтерам в армії з'являється спецтехніка, значно покращилось харчування. Будьмо чесними, армійська кухня дуже бідна. А щоб воювати, потрібні сили.

Бронежилети — окрема тема. На щастя, деякі роти ними вже забезпечені повністю. У мене, наприклад , їх уже три — я тепер, як дівчина, зранку обираю, який одягнути. Але це не через чудове постачання. Просто в нас із 70 людей в роті лишилось 14.

Слід врахувати, що проти нас воюють уже не хлопчики-наркомани, які стояли за 500 гривень, а серйозні снайпери. Ці знають, куди влучити, щоб убити. Крім того, з початку червня на блокпостах відчутно побільшало чеченців. Я їх раніше ніколи не бачив, думав, що вони чорняві — а вони руді і синьоокі.

Це вже не місцева наркозалежна гопота, що хитається від вітру.

Щодо командирів, то я бачив принаймні двох, які були на своєму місці. Це командир 1-го аеромобільно-десантного батальону 95-ї ОАЕМБ Тарас Сенюк, який пройшов операції в Іраку і Косово. Він був віртуозом, тому його й "пасли" від 2 травня аж до 3 червня, коли нарешті вдалось убити. Другий — генерал-майор Сергій Кульчицький. Одразу було видно, що людина на своєму місці.

Ми проводжали його в цей вертоліт 29 травня, потиснули руки, пожартували. І тут люди злітають, бах! - і вони вже загинули. Ми прибули на місце трагедії, збирали докази.

Те, що ми бачили, назвати тілами було тяжко. Тепер це часто сниться вночі — наше прощання, вибух і обгорілі трупи.

Вдень нормально себе почуваю, зустрічаюсь, працюю, а вночі в душі настає трагедія. Дуже боюся, що нервові клітини не витримають і я збожеволію.

Дружина весь час наполягає, щоб я звернувся до психолога, щоб хоч якось покращити свій стан.

– А Ваші товариші з 95-ї бригади як пережили побачене і пережите під час АТО? Як повертати цих людей до мирного життя?

– Я часто провідую наших хлопців в київському госпіталі. Є хлопець 30 років, у нього вже мікроінсульт із порушенням мовлення. Є люди без ніг, рук чи очей. Ще був 43-річний чоловік, який осліп через нервове перевантаження. Почав погано бачити на праве око, а потім і на ліве. Його комісували.

Були вояки, які в прямому сенсі сходили з розуму — починали кричати, кидати зброю, вилазити з окопів, вискакувати з БТРів. Зараз їх відправили додому у відпустку. Деяких лікують, а деякі вже безнадійні.

Зрозумійте, не всі йдуть на війну із сталевою витримкою. Багато хто повівся на чутки й домисли: комусь хтось сказав, що якщо ти підеш на війну, то не треба буде виплачувати кредит. Або були випадки, коли хлопцям казали, що так вони можуть закопати зброю і через деякий час продати її. Люди були дуже різні. Це вже на фронті довелось бути єдиною командою і забути про власні інтереси заради бойових товаришів.

Запам'ятався мені один хлопчик 22 років. У березні ми разом із ним прийшли на збори, затоваришували, знайшлось чимало спільних тем. Якось були на перекурі, він дивився-дивився на небо, а тоді зітхнув: "Так хочу, щоб все це скінчилось до кінця травня. Повернусь додому, встигну вступити у житомирський університет. А у серпні весілля".

Але 13 червня зробило все по-своєму, хлопець загинув. У такий момент розумієш, настільки крихке людське життя і мрії, і сподівання.

Ще дуже тяжко психологічно, коли у вас є "вантаж-200". І командир просить відвезти труну до військкомату, а речі вояка додому. Одного разу я взяв на себе таку відповідальність і ми поїхали в Полтаву. Нікому в житті не побажаю побачити той погляд - як іскорка надії на хорошу новину гасне й перетворюється у біль.

Ця мама дивилась на мене так, що я відчув, як у мене всередині щось померло. Трагедія цієї родини стала й моєю.

– Ви згадали, що із 70 чоловік у вашій роті лишилось 14. Чому такі великі втрати?

– Наш ворог освоїв нову тактику: у засідці дочекатись, коли їхатиме наша колона. Потім убивають водія, колона стає відтак вразливою. Далі вбивати наших вояків легше.

Якось до нас на Карачун приїхала колона зі штабу АТО із продуктами. Тобто, ніяких військових дій хлопці не планували. У нас був тепловізор, але він небезпеку не зафіксував, назад наші хлопці їхали абсолютно розслаблені. Раптом із засідки вистрибнув терорист і стрельнув по першому борту з гранатомета. Водій загинув на місці, частину екіпажу поранило. Але хлопці вибігли й почали шукати цього терориста. Кулеметник, який там був, почав затягати поранених хлопців назад. Решта групи, коли їх побачила, була шокована.

Хлопці стріляли по бойовику, маючи уламки від гранат у голові. Наш кулеметник затягнув двох у безпечне місце, а тоді глянув на власні руки. Виявилось, у нього повідривало пальці. А він цього навіть не помітив! Зараз чоловік у центральному госпіталі. Йому ампутували кисті.

Так було часто. Колона їде, її обстрілюють із засідки — а в нас втрати на рівному місці.

– Чим збираєтесь займатись тепер?

– У мирному житті я залізничник, займають технічним обслуговуванням поїздів Hyundai. Тому, мабуть, і цей досвід стане нашій армії в пригоді.

Усю авто- й мототехніку в нашій 95-й треба розібрати, деякі деталі замінити. Я дуже хочу цим зайнятися, оскільки ремонт поламок у бойових умовах забирає дуже багато цінного часу. Тому треба ремонтувати. Чекати, доки Міноборони проведе якийсь тендер і за 3-4 місяці хтось почне щось робити, не хочеться.

Іще один важливий момент - захист наших машин. Бувало, що хлопці решітки радянських ліжок спереду приварювали, щоб постріл із гранатомета розсіяти. У мене є ескізи й креслення, як зробити це правильно й так, як у найкращих іноземних військ.

Крім того, головне завдання на сьогодні — знищити техніку супротивника. Хочеться дістати нашим хлопцям безпілотники, які допоможуть вражати ворога.

Хотілося б дістати й кращу форму, ніж ту, яку видає Міноборони. Та зовсім не дихає і вже за місяць перетворюється на лахміття.

Ось цим і планую зайнятись, щоб моїм товаришам-десантникам було легше в бою.

– Як Вас зустріли рідні?

– Дружина плакала від радощів, що повернувся живий. Старша донька перейшла в другий клас, молодша почала ходити, недавно їй виповнився рік. До речі, забула, як я виглядаю. Не впізнала спершу. Немовлята ростуть дуже швидко, три місяці для них – ціла вічність. 

УП життя
Схід АТО 95 аеромобільна бригада десантники Житомир Боцман,
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Автор
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Виклад
(0 оцінок)
392 перегляди в грудні
Я рекомендую
Ніхто ще не рекомендував

Коментарі

Коментарі призначені для обговорення, вияснення цікавих питань. Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися.

Суспільство
У Житомирі з наступного понеділка, 17 грудня, можна буде придбати ялинку або сосну. Про це повідомили в мерії. Купити ялинки можна за такими адресами: вулиця Велика Бердичівська, 71 (ріг вулиць Великої Бердичівської та Довженка); вулиця Вітрука, 13, 41; вулиця Покровська, 96, 131, 151; вулиця Чуднівська, 133; проспект Миру, 8-10, 45; вулиця Київська, 97-а – 99 (майданчик через проїзну частину), вулиця Небесної Сотні, 8-10, ріг вулиць Бориса Лятошинського т...
Пригоди
Від початку минулого тижня в області зареєстрували 100 надзвичайних подій. Співробітники ДСНС врятовали 4 осіб, ліквідовано 48 пожеж, на пожежах загинула одна особа, повідомили в ГУ ДСНС у області. Впродовж тижня піротехнічними підрозділами ДСНС здійснено 1 виїзд, у ході якого виявлено, вилучено та знищено 2 артилерійських снарядів часів минулих війн.
Суспільство
9 грудня до поліції надійшло повідомлення про госпіталізацію 32-річного громадянина Литви із різаними ранами. Подія сталася поблизу одного з розважальних закладів цієї ж ночі. Між кількома чоловіками, які знаходились у нічному клубі, раптово виник конфлікт. Для його розв’язання вони вийшли на вулицю, де суперечка перейшла у сутичку. Один з молодиків застосував до опонента ніж,  а потому втік з місця події, повідомили в ГУ НП у Житомирській області. У резул...
Свято наближається
Ялинкові ярмарки розпочнуть роботу 15 грудня. Щороку лісові господарства області висаджують 100 га ялинок та сосен саме для новорічно-різдвяних свят. Потужності Житомирщини цього року – реалізувати 0,5 млн ялинок. І кожен за допомогою смартфону зможе перевірити походження ялинки, що продається, повідомили в ОДА. Ялинки та сосни продаватимуть біля лісництв, розсадників, на рекреаційних майданчиках, уздовж автошляхів області, на ринках сіл, селищ та міст ліс...
Суспільство
Депутати Житомирської міської ради скасували рішення «Про приватизацію будівлі колишнього дитячого інфекційного відділення». Стартова ціна об’єкту була 10 мільйонів 743 тисячі гривень. Обов’язкова умова продажу – збереження профілю діяльності об’єкта, як медичного закладу. 20 листопада 2018 через відсутність пропозицій аукціон з продажу приміщення не відбувся. За правилами єдиної торгової системи «ProZorro.Продажі» стартова ціна лоту має знизитися на 50%,...
Новини компаній
Вибрати подарунок дитині - непросте завдання. Але ми вирішили вам допомогти і зробили вибірку найпопулярніших і крутих дитячих подарунків. 1. Дитячі GPS годинник Кinderwatch Батькам, які люблять йти в ногу з часом, до душі дитячі розумні годинник. Адже батьки, які вже купили розумні годинник, відзначають такі їхні переваги, порівняно зі звичайним смартфоном: на відміну від телефону, який може «загубитись» в надрах рюкзака, вони знаходяться на руці - діти н...
Пригоди
1 тисяча 662 українці загинули з початку року на пожежах у побуті. За минулу добу рятувальники зафіксували 12 смертельних випадків. Основними причинами виникнення пожеж у помешканнях є порушення правил пожежної безпеки під час експлуатації електрообігрівачів та печей, а також паління у приміщенні, дитячі пустощі з вогнем, перенавантаження або несправність електромережі, повідомили в ГУ ДСНС у Житомирській області Заважаючи на кількість загиблих та постражд...
Суспільство
Міський голова Сергій Сухомлин вручив ключі від 3-х квартир дітям-сиротам. Дві однокімнатні квартири по вул. Крошенська та вул. Лук’яненка в Житомирі придбано для Світлани та Івана на праві власності. Одна однокімнатна квартира по вул. Святослава Ріхтера включена до житлового фонду соціального призначення та надається на праві користування особі із числа дітей-сиріт Юлії, повідомили в мерії. Виконавчий комітет міської ради здійснив придбання квартир для ді...
Суспільство
Взяти шлюб за 24 години можна у 5 містах області. Відтепер швидко укласти шлюб можна вже в п’яти містах області: Житомир, Коростень, Радомишль, Бердичів та Новоград-Волинський. У перших трьох містах з 2017 року зареєстрували «швидкий» шлюб понад 900 пар, повідомили в ОДА. Проект «Шлюб за добу» передбачає можливість проведення державної реєстрації шлюбу у місці та у строк, визначений заявниками, у тому числі в день подання відповідної заяви. Механізм наданн...