Психолог із Житомира Віталій Климчук розповів як оминути інформаційні пастки та яку допомогу надає пораненим АТО

Мабуть, ніколи за останні роки робота психологів в Україні не була настільки важливою, як сьогодні. Ще після трагічних подій на Майдані багато людей переживали посттравматичний розлад.

Сьогодні, на жаль, ще більше людей потребують психологічної допомоги – в першу чергу це військові в зоні АТО, а також їхні родини. Зараз психологи на волонтерських засадах ведуть велику роботу в цьому напрямі. Фахівці, які працювали волонтерами психологічної служби Майдану, створили громадське об’єднання «Асоціація фахівців із подолання наслідків психотравмуючих подій». Вони надають підтримку пораненим на Майдані та в зоні АТО, тим, хто безпосередньо бере участь у воєнних діях, а також родинам загиблих, переселенцям із Криму і сходу.

Психологи наголошують, що журналісти, повідомляючи новини, мають розуміти – кожен їхній сюжет може як нашкодити душевному стану людей, так і допомогти їм. Про це в інтерв’ю MediaSapiens розповів Віталій Климчук – психолог-консультант і психодрама-практик,  представник Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії в Житомирі. Зараз він є координатором Асоціації фахівців із подолання наслідків психотравмуючих подій на Житоморщині.

Віталію, українці вже кілька місяців перебувають в інформаційній пастці – можуть відчувати страх та відчай після перегляду новин, але й не дивитись їх не можуть. Ситуація особливо погіршилася після краху «Боїнга». Як краще поводитися в такій ситуації, щоб не впасти в паніку? Чи доцільно зменшити перегляд новин?

Це дуже вдале визначення – інформаційна пастка. І дивитися-слухати важко, і відключитися складно. Чому так? Бо стеження за новинною стрічкою дає зараз людям найнеобхідніше – ілюзію контролю ситуації: «допоки я стежу за новинами, я контролюю свій світ». Допоки людина в новинному потоці – вона знає, що і де відбулося, і зауважте, важливо отримувати потік саме найновіших, останніх новин. У чому пастка? Власне, в тому, що насправді знання того, що й де відбувається, не дає справжнього контролю ситуації. Ми знаємо, що кожного дня наші хлопці дивляться у вічі смерті, щодня – поранені, щогодини – нова загроза… й нічого насправді зробити не можемо. Це внутрішній конфлікт, який розриває нас ізсередини, виснажує фізично й духовно. Хтось почувається відповідальним за все, хтось борсається у спробах переконати своїх родичів із Росії, хтось вивільняє агресію в родині.

Та багато хто знаходить найпродуктивніший вихід – власне, він і найочевидніший: зробити щось. Це є й хорошим шляхом, щоб подолати панічний стан і щоб зменшити перегляд новин – допоки ти зайнятий цінною й важливою справою, тобі немає часу панікувати чи стежити за новинами щосекунди. Що і як робити? Є два шляхи: більш активний і менш активний. Менш активний – це пересилати кошти, поширювати й перевіряти важливу інформацію… Більш активний – знайти, приміром, волонтерську групу, встати із крісла й долучитися до роботи: піти в шпиталь, почергувати на складі, взяти участь у нараді, запропонувати свої ідеї. Хороша річ – почати зміни країни зі змін у своєму домі. Подивіться навколо – чи все вас влаштовує? Якщо ні – то що можна зробити? Складіть план і починайте. Потім вийдіть у під’їзд – чи все вас влаштовує? Чи є люди поруч, яких теж не все влаштовує? Зберіться, подумайте, складіть план… Вийдіть на вулицю міста, ту саму, яку любите найбільше, озирніться доавкола… Ну, ви зрозуміли.

Як на вашу думку, соціальні мережі сьогодні посилюють чи зменшують тривогу?

Із соціальними мережами – справа неоднозначна. З одного боку, вони так змінили швидкість доступу до інформації і сам інформаційний потік… Гадаю, саме соцмережі були одним із факторів Майдану, згадайте, як миттєво поширилася інформація. І як швидко люди відреагували. З іншого боку – тоді була можливість прямої реакції. Зараз її менше. Але в соцмережах ілюзії контролю більше, новини сучасніші, швидше змінюються, – тому вони й більше затягують. А через усвідомлення: «Я не можу відірватися від мережі», – провокують ще більше стресу. Інколи виникає думка: «Якщо я відірвуся від стрічки новин, проґавлю щось надзвичайно важливе…». Але річ не в тім, що ви щось проґавите: річ у тім, що допоки ви сидите в мережі, повз вас проходить найважливіше – можливість зробити реальну справу. Це як (нехай пробачать мене езотерики) днями медитувати, посилаючи світлу енергію в зону АТО, замість відвідати когось із наших хлопців і передати йому ліків. Ілюзія контролю й ілюзія діяльності. Насправді без вас світ не розпадеться на друзки. Життя нам підкинуло експеримент – ми з родиною тиждень були в місці, де немає жодного зв’язку. Повернулися, зайшли бігом до своїх мереж, – і нічого не змінилося. З того часу нас трохи відпустило, й ми заходимо дивитися новини тричі на день, вранці, в обід і ввечері (але не перед сном). І світ стоїть на місці.

Як ви оцінюєте висвітлення нинішніх подій у ЗМІ – з погляду впливу на психіку глядачів? Яких помилок припускаються журналісти?

Я вкрай рідко дивлюся зараз новини, але з того потоку інколи краєм ока вдається вихопити певні фрагменти. Тому наперед вибачте, якщо щось скажу не так. Мене прикро вразив один із вечірніх ефірів 5-го каналу. Вже звик до російської мови на ньому, але формат новин… Склалося враження, що дивлюся «Росію-24». Ті ж мовні штампи, ті ж звороти, та ж риторика. Як на мене, наша сила, сила наших новин – це відкритість і правда. Журналістика – вона ж про правду? Дуже хочеться подолати рашистський інфопростір, але то не наші методи. Вони в них роками тренуються, ми так просто не можемо: ані робити новини, ані сприймати їх. Загалом, розумію, що хотілося б обрати із потоку інформації найцікавіше глядачеві, але маємо розуміти, що глядача треба піднімати до певного рівня, а не опускатися до його.

Щодо змісту новин. Давно доведено, що не лише безпосередня участь у катастрофах та війнах провокує гостру стресову реакцію і посттравматичний стресовий розлад, але й спостереження за цими подіями. З цієї точки зору, слід розуміти, що демонстрація крові, мертвих тіл, уламків у частини аудиторії спровокує панічний напад, емоційну дисоціацію, немотивовану агресію, нічні жахіття чи безсоння. Як на мене, слід про це просто думати й розуміти, що люди й так із часів майдану в стані хронічного стресу. І добивати їх не варто. Не всі можуть із того знайти продуктивний вихід. Не всі готові звертатися до психолога. У мене, приміром, зараз щотижня є 2-3 нових клієнта із панічними нападами. Такого точно не було ще півроку тому.

Які меседжі та ідеї слід було б транслювати у медіа – щоб не посилювати тривогу, а навпаки, допомагати суспільству?

Основні меседжі, що транслюють психологи людям, яким надається перша психологічна підтримка (за стандартами ВООЗ) такі: 1) з тобою поруч є людина, готова прийти на допомогу; 2) ти маєш сили жити, маєш ресурси, тож давай їх знайдемо й використаємо. Гадаю, цим можна скористатися. Світ навколо нас – це зараз текстовий світ, світ історій, світ пояснень. І медіа – основний транслятор цих текстів. Мені би хотілося, щоб ці тексти були більше про те, що ми можемо зробити для себе, для інших. Як і хто вже щось зробив? Як до них приєднатися? І йдеться не лише про АТО, але й про свій під’їзд, вулицю, місто, район, область… Щоб кожен із нас відчув відповідальність за себе й за інших і почав, як мінімум спробував щось зробити. Пригадуються слова Джека Ніколсона із «Польоту над гніздом зозулі»: «Я, принаймні, спробував…». Хочеться, щоб нас, які спробували, було якомога більше. Щоб ми відчули смак цього відчуття – я спробував!

Розкажіть, будь ласка, про діяльність психологів-волонтерів на Житомирщині, в якій ви зараз берете участь. З ким ви працюєте?

Ми є складовою Української Асоціації фахівців із подолання наслідків психотравмуючих подій, яка виросла із психологічної служби Майдану. Майдан пішов у серця й душі, а в психологів-волонтерів з’явилися нові завдання… Зараз у нас декілька напрямків роботи. Організаційно координація йде із МНС, військкоматами, районними та обласною радами, госпіталем, іншими волонтерськими групами. Сутнісно – ми почали свого часу роботу із психологічної підтримки родин військових, які загинули в АТО. Потому почали роботу з родинами тих військових, які зараз перебувають на службі. Зараз системно працюємо з пораненими в нашому військовому госпіталі. Також працювали з переселенцями у двох таборах, у м. Коростишеві та с. Зарічани Житомирського району. Що вражає, то це готовність психологів відгукуватися й працювати. Так, наразі в переліку волонтерів – 27 фахівців, готових працювати безкоштовно, більше того, самим вкладати кошти у свою освіту. Це важливо, бо зараз стикаємося з проблемами, до яких більшість не була готова ані фахово, ані особистісно. Професійна робота потребує додаткового навчання, а воно – певних коштів, бо навіть закордонні фахівці, готові прилетіти й навчати безкоштовно, потребують оплати перельоту, їм треба десь жити, треба місце для проведення навчання…

Як, на вашу думку, держава повинна була б організувати психологічну допомогу військовим, тимчасовим переселенцям?  

Якось, спілкуючись із священнослужителем, який сказав, що «от, держава повинна… а вона вашими руками…», я відповів, що зараз держава – це ми, кожен із нас. Звісно, було би чудово, якби була створена державна служба з фахової психологічної підтримки військових, родин тощо. Але де б вона взяла фахівців? Наші психологи-волонтери мають роки додаткової фахової освіти, десятки тисяч гривень, вкладених самостійно в цю освіту… Де кошти на цю службу? Моя позиція така: краще ми вже самі, а державні структури щоб лиш сприяли й не заважали. Власне, вони й сприяють, є договори про співпрацю із Міноборони, МНС, співпраця з райрадою та облрадою. А з часом можна буде потроху таку службу створювати, долучати до неї наших волонтерів у якості інструкторів чи співробітників.

Що можуть робити зі свого боку журналісти, аби сприяти психологічній реабілітації постраждалих? До яких тем треба привернути увагу? 

Надзвичайно важливо – доносити людям інформацію про те, що отримати психологічну допомогу можливо, що є ефективні методи подолання стресових станів, говорити про симптоми посттравматичних станів. Ми не можемо до всіх дотягнутися, нас хоч і багато, та на всіх може не вистачити. А симптоми можуть з’явитися і через півроку після перебування в зоні бойових дій. Було б украй цінно періодично показувати приклади роботи психологів, давати інтерв’ю з ними, розповідати про їхню роботу, про те, що змінилося в житті людей після роботи з фахівцем. Пояснювати, як небезпечно, приміром, використовувати алкоголь, щоб заглушити флешбеки й тривогу. Також давати й поширювати інструкції для самодопомоги при стресах. Таке теж можливо, ось, приміром, є таке керівництво Мартіни Мюлл «Якщо ви пережили психотравмуючу подію» – із нього можна брати цілі фрагменти й роботи по них психоедукаційні сюжети.