«Мрії збуваються. Потрібно тільки вірити і не зупинятися на досягнутому…», - кредо родини з Житомирщини

Нещодавно, 15 травня 2021 року, був Міжнародний день сім’ї.

Для Лесі і Олександра МАРЧЕНКІВ (на знімку) із Пристанційного це свято стало особливим, відколи доля після довгих, шістнадцяти, років очікування подарувала їм їхнього маленького хлопчика Андрійка. Він став сенсом життя матусі і татуся-атовця. До того ж з’явився малюк на світ після тяжкого поранення Олександра на сході країни, куди він відправився добровольцем — ніби сам Господь віддячив йому за кров, пролиту за рідну землю.

Подолавши всі труднощі та перепони, родина тепер — щаслива, і виношує безліч планів та задумів. Олександр мріє про власну міні-пекарню, поки що чаклуючи вдома над смаколиками, тортами та буханцями запашного хліба, а Леся дарує людям радість і — свята у агентстві «Ле Мар», реалізовуючи свою дитячу мрію. Адже з півторарічного віку вона була в епіцентрі подій як учасниця та ведуча різноманітних яскравих заходів — спершу у садочку, потім — у школі. Також господиня невимовно любить красу та затишок — їхнє подвір’я потопає у різнобарвних квітах, мають на обійсті і маленький ставочок та власноруч зроблену альтанку. Леся, як справжня берегиня сімейного вогнища, своєю енергією, любов’ю та теплом заряджає всю родину….

Мрії збуваються

«Мрії збуваються. Потрібно тільки вірити і не зупинятися на досягнутому…», — це життєве кредо родини Олександра та Лесі МАРЧЕНКІВ із Пристанційного.

На їхній спільній стежці — чимало випробувань і перепон, які успішно долають, реалізовуючи свої плани та задуми. Вони завжди у вирії подій — відносять до когорти тих, хто не може байдуже спостерігати за життям в країні, активно долучаються і змінюють світ на краще. Їхня родина сяє, ніби сотні промінчиків, поширюючи навкруги тепло, радість, любов і повагу. А найвагоміша нагорода, яку подарувала їм доля і саме провидіння — синочок Андрійко, який народився після довгих років очікувань й часом — повного відчаю. Наразі йому 3,5 рочки. Він — сенс життя матусі і татуся. Хлопчик, хоч ще зовсім маленький, гордиться батьком-атовцем, який пішов на Схід, щоб захистити рідну землю від лютого ворога. Але ще, звісно, не знає всієї історії з життя родини — тяжкої і болючої, завдяки якій, втім, він і з’явився на світ. Не дарма кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Але про все по черзі…

Стосунки були романтичними.

— З Сашком познайомилися на меблевій, — розповідає Леся. — Я незадовго до цього повернулася у Малин із Херсонщини, куди сім’єю виїхали після аварії на ЧАЕС. І влаштувалася на фабрику. Якось у цех прийняли нових робітників, серед них був і Олександр.

Між молодими людьми спалахнули почуття, відтоді їх ніколи не бачили порізно, постійно усміхнені, життєрадісні, завжди ходили разом: на роботу, по справах, на свята. Невдовзі Сашко запропонував дівчині руку і серце. Спершу знімали житло, але згодом трапився добротний будинок у Пристанційному.

— Щоб здійснити свою мрію, бо ж дуже хотілося мати власний куточок — влізли в борги, взяли кредит у доларах, — розповідає далі жінка. — І якраз незадовго до світової економічної кризи — звідки ж могли знати про такий обвал гривні та фінансовий крах! Але, на щастя, виплатили все до копієчки. Вдячні за допомогу та підтримку моїм батькам, які попри власні труднощі, не полишили нас напризволяще, у борговій пастці, і чим могли підсобляли.

Поступово облаштували побут, спільно із чоловіком звели альтанку, викопали маленький ставок. Наразі із весни до пізньої осені обійстя потопає у різнобарвних квітах — господиня обожнює красу і затишок.

Чорною полосою в їхньому житті пролягла війна на сході. Олександр, в душі великий патріот рідної землі, не зміг бути осторонь, коли в гарячих точках воювали його друзі та знайомі. У 2015-му пішов у військкомат і попросився добровольцем на передову.

Він — безстрашний боєць, не шкодуючи власного життя, виконував найскладніші завдання командування. Але розповідати про те, що довелося пережити — не любить. Адже війна — це біль і страждання, горе: поранені та загиблі побратими… Це сльози їхніх матерів, дружин та дітей… Проте чує про це від Олександра лише інколи найрідніша людина — його дружина, коли чоловікові стає нестерпно боляче носити все це в душі…

— Перша ціль ворога — снайпери та гранатометники, — каже вона. — Сашко був гранатометником. Як вижив у жахливому бою під Авдіївкою — досі здається дивом. Напевне, уберіг сам Господь. Це був квітень 2016-го… Разом із побратимами, голодні, без їжі та води, три доби відстрелювалися від бойовиків. Зайняли позицію на горищі одного зі спустілих житлових будинків. Навкруги безперестанку свистіли кулі. В підвалі стояла консервація, але боялися їсти, бо у слоїках могла бути отрута — виїжджаючи, місцеві часто робили підлі сюрпризи для українських військових. Вреті-решт, прикриваючи одне одного, дібралися до своїх (вони були за декілька сотень метрів, але пройти через наскрізний вогонь вдавалося мало-кому). Взяли по шматку хліба та флягу води і швидко повернулися назад, бо ворог не дрімав і міг піти в наступ. Протрималися ще ніч…

У тому злощасному бою ворожий снаряд зачепив нашого земляка, розірвавшись на плечі, а інший осколок поранив товариша, ледь не поціливши у серце.

Їх врятував молодий лікар, який витяг з-під обстрілу. Сашко безмежно вдячний медику до сьогодні. Часто згадує в думках та добрим словом. Його рятівник, на жаль, загинув через півтора місяці після поранення Сашка.

— Я дізналася про те, що трапилося з чоловіком через два дні — його перевезли в дніпропетровський госпіталь, де він прийшовши в себе, написав мені смс, — і зараз не може стримати сліз дружина. — У очах потемніло, коли прочитала, що поранений. Грошей не було ні копійки. Забрала у мами останніх 300 гривень, передзвонила на роботу (я працювала завідуючою на «Ельфі» у Чоповичах) і одразу вирушила до Олександра. Оббігала пів Дніпропетровська, доки знайшла госпіталь. Я приїхала якраз на його день народження — 11-го квітня. Йому виповнилося 37…

Потім бійця перевели у Львів, надалі — у Київ, у клініку Ilaya. Сашкові зробили вісім операцій. Скільки всього пережито...

— Не знаю, як витримали, і зараз коси стають дибки, як все пригадаю, але тоді на сльози і відчай часу не було, — говорить Леся. — Потрібно було заміняти роздроблений суглоб, нарощувати кістку, а для цього — терміново зібрати 700 тисяч гривень. Долучилися Юрій Мельник та Надія Романенко із ГО «Долоні життя», інші волонтери, всі небайдужі земляки — розставляли банки по всіх крамницях, просили допомогу по підприємствах. За декілька тижнів зібрали солідну суму, і на щастя — решту добавив благодійний фонд, який відгукнувся на нашу біду.

Олександр отримав інвалідність. Тривалий час був на знеболюючих. Зараз одна рука — напіврухлива. Досі мучають кошмари — потрібна фахова психологічна реабілітація. Але могло бути значно гірше, зазначає дружина.

Проте, як не дивно це чути — якби не поранення, напевне, подружжя не мало б Андрійка. Поряд із медичним закладом, де лікувався Олександр, розташовувалася приватна клініка репродуктивної медицини.

— Волонтер Надія почула про те, що сім’ям атовців на пільгових умовах можуть допомогти народити дитинку, і я одразу вирушила у сусідню будівлю на консультацію, — розказує жінка. — Сашко лежав у палаті, дізнавшись новину — невимовно зрадів. Ми ж так мріяли про хлопчика або дівчинку. Але вже втратили надію… А тут — справжнє диво. Кияни якраз започаткували благодійну програму… Довелося, правда, приймати купу препаратів, гормонів. Інколи брав відчай, бо не могла знайти у малинських аптеках потрібного, а мені не можна було переривати лікування бодай на день.

Але, на щастя, все обійшлося, у 42 роки Леся завагітніла, а через дев’ять місяців стала мамою чудового хлопчика.

— Доки чекали дитину, обвінчалися — священник дозволив. Мали народитися двійнятка, але, на жаль, один плод завмер у першому триместрі, — продовжує щаслива матуся. — Через зрілий вік призначили кесарів розтин — я сама обрала дату народження сина, восьмого серпня. І, попри побоювання, таки дочекалася цієї дати. Хоч була вся на нервах, до останнього займалася невідкладними справами. Уявіть — Олександрові напередодні якраз потрібно було оформити групу інвалідності, по дорозі в перинатальний центр ми заїхали в МСЕК. А там, як завжди, у медиків ранок почався з чаювання. Декілька годин чекали під дверима, а потім Сашку сказали, мовляв, приїздіть через десять днів. Я розсердилася, зайшла зі своїм величезним животом в кабінет і кажу: «Дівчата, документи потрібні чоловікові прямо зараз, бо потім вже ніхто до вас не приїде. Я з чемоданом поїхала у Житомир народжувати, а він — через 15 хвилин до вас зайде». Вони перелякалися, бо, напевне, вперше таке чули — одразу виписали все, що потрібно… А серед ночі у мене вже відійшли води, дівчата по палаті жартували, що то через те, що наїлася досхочу шоколадних смаколиків — так мені чомусь їх захотілося. Я і в Житомирі, до речі, пів дня бігала по різних справах — то у кіоск, то у магазин, чим примусила нервувати охоронця на прохідній. Коли Сашко забирав нас з дитиною — він не стримався, ввічливо запитав: «Скажіть, хто у Вас народився? Ви так енергійно бігали туди-сюди, що я хвилювався, аби з вами, бува, чогось не трапилося, думав доведеться приймати пологи прямо у коридорі».

Так Леся і Олександр стали батьками їхнього милого хлопчика. Він — найдорожчий скарб, який подарувала їм доля.

— У декретній відпустці у нас — тато, він постійно вдома і займається з малюком, — зауважує жінка. — Адже я майже одразу після пологів стала заробляти гроші для сім’ї.

Леся — природжена ведуча.

— З 1,5 років я була заводилою, виконувала на святах у садочку роль Снігуроньки, виступала з віршами, піснями на сцені на всіх заходах, а у школі стала піонервожатою, комсоргом та — беззаперечним лідером, — розповідає вона. — Отож, коли з Сашею трапилося нещастя, і йому тяжко знайти посильну роботу, біда пробудила мої таланти. Я спробувала себе в ролі тамади, також — аніматора на дитячих святах. І навіть відкрила, як давно мріяла, власне агентство по організації свят — «Ле Мар». Зараз в арсеналі маю безліч конкурсів, майстер-класів, ігор та розваг на будь-який смак, а ще більше — ідей. Через інтернет, до речі, познайомилася з багатьма ведучими України, ми обмінюємося досвідом, проходимо спільно онлайн-тренінги, майстер-класи. Я зрозуміла — немає нічого неможливого! Все в наших руках!

У найближчих планах — провести благодійне свято у Малині до дня захисту дітей. Нехай це буде сюрпризом для малинчан. Також є спортивний задум — хочу відродити на Малинщині волейбольну команду.

А наш татусь мріє про власну міні-пекарню, бо полюбляє чаклувати на кухні, виготовляючи смачні торти, фірмове печиво і запашний хліб за різною рецептурою. Він, схоже, знайшов своє покликання. І сподіваюсь, долучиться до навчання на курсах, щоб стати професійним пекарем, а якщо вдасться — залучимо грантові кошти для старту його бізнес-проєкту.

Час невпинно спливає, не варто гаяти й хвилини. Потрібно постійно вчитися, розвиватися, щоб реалізувати всі задуми, про які мріємо, зазначає насамкінець розмови Леся Марченко.

Жінка переконана, любов та взаємоповага допоможуть їм з чоловіком разом подолати все, що призначене долею.

Ірина Романішена, «Малинські новини»