На війні розумів, що смерть ходить під руку з життям, — історія військового з Житомирщини

Малинчанин Віталій Яценко з тих чоловіків, які не кричать на кожному кроці про патріотизм, не вішають собі медалі на груди, бо пройшли горнило війни, а мовчки роб­лять те, що у цей час ­необхідніше державі. І не за гроші, пільги чи славу, а за любов до своєї землі. Саме завдяки таким бійцям ми вистояли у тяжкому 2014-му, коли на Донбасі загриміла зброя.

Віталій отримав повістку у березні 2014-го. У телевізійних новинах того періоду саме розповідалося про окупацію Криму, зелених чоловічків, у яких чомусь ніхто не міг розгледіти російських окупантів. Опісля почалися перші заворушення на Донбасі. Росія стягнула військову техніку до наших кордонів. Тоді мало хто розумів, що відбувається. Однак інтуїція підказувала: суне загроза. І Віталій не заховався від неї. Узяв повістку й попрямував у військкомат, де дізнався, попереду у нього — десятиденні збори-навчання у Житомирі.

Читайте також: На Житомирщині пошуківці знайшли останки ще 3-ох солдат Червоної армії та 3 медальйони!

— Про війну з Росією ніхто на загал не говорив, — пригадує Віталій. — Однак хлопці шепотілися, що збройного конфлікту не уникнути, і швидше всього мобілізовані військові перші протистоятимуть ворогові. Здавалося, у таких випадках підготовка до зустрічі із загарбниками мала б відбуватися на найвищому рівні. Однак навчання проходили мляво: наша бригада лише двічі виїхала на полігон, під час навчання я один раз розібрав автомат та кинув навчальну гранату. Правда, трохи освоювали тактику ведення бою. Однак цього, як тепер розумію, було замало, аби зупинити агресора. Ми були неготовими до війни.

Про те, що її справді не уникнути стало відомо згодом. Хлопців, яких призвали на десятиденні військові навчання, спочатку затримали на місяць, потім — на півтора. Опісля шлях Віталія та його побратимів проліг на Донбас.

— Я був водієм, поповнив ряди 95-ої бригади десантно-штурмових військ, — розповідає Віталій. — За кермом військової машини вирушив із Житомира у Добропілля Донецької області. Декілька днів з побратимами стояли на блокпості, де остаточно збагнув: воювати доведеться з підлим й нещадним ворогом. Якогось дня тамтешні жителі звинуватили нас у тому, буцімто ми розстріляли з автоматів шахтарів, хоч насправді це зробили російські солдати. Такі вигадки потрібні були для того, аби зіштовхнути місцевих та українських військових, зробити з нас не визволителів, а загарбників.

Уже з перших днів на Донбасі Віталій пізнав нестерпний біль втрат. Кожен бій, штурм приносив в українські загони страшні вісті про вбитих та тяжкопоранених поб­ратимів.

— Чимало втрат було під час узяття гори Карачун, яка мала стратегічну важливість через її панівну висоту над Слов’янськом та розташовану на ній телевежу, — пригадує солдат. — Коли гора була узята, наступним завданням було визволення Слов’янська. Ми оточили місто у кільце, перекрили шляхи, якими бойовики доставляли провізію. Однак ворог знайшов лазівку — виходив з оточення у напрямку Горлівки, де дислокувалися терористи самопроголошеної ДНР. У той момент нам потрібно було рішуче знищувати окупантів, однак надійшло розпорядження командування: «Спостерігати!». Такі накази не вкладалися у голові. Чому маємо випус­кати окупантів з оточення? Тим паче, воно далося нам такою гіркою ціною — життями найвідважніших синів України. Тоді, не змирившись із таким наказом, уперше ослухалися керівництва. Зробили вигляд, буцімто не почули, і підчистили хвости ворогам, прорідили їхні колони.

Коли мова заходить про втрати українського війська, Віталій ледь стримує сльози. Адже досі перед очима той страшний день, коли над Слов’янськом терористи збили гвинтокрил, у якому перебували українські військові на чолі з легендарним генералом-майором Сергієм Кульчицьким, хрещеним батьком першого добровольчого батальйону Національної гвардії.

— Терористи поцілили у гелікоптер, коли той злетів з гори Карачун, — розповідає Віталій. — Шансів вижити в екіпажу практично не було. Проте ми не могли залишити хлопців, до останнього теплилася надія, що хтось із них врятувався. До місця падіння вертольоту добиралися два дні, терористи щільно прострілювали усі шляхи. Зрештою, прорвавшись до гелікоптера, побачили те, що вибило землю з-під ніг. Перед нами було суцільне місиво з плоті і крові українських воїнів. У трощі дивом врятувався лише штурман, однак отримані ушкодження й втрачений час забрали у нього шанси на життя. Усі хлопці поверталися додому, мала відбутися ротація.

Жахіття, яке сталося, це зробило наших солдатів сильнішими. Вони й раніше знали, чому опинилися на Донбасі, за що воюють і заради чого ризикують своїм життям. Однак тепер у них додалася ще одна місія — будь-якою ціною помститися за загиблих.

— Українська армія зайшла у Слов’янськ, — продовжує Віталій. — Звідти почалися численні виїзди та рейди, зокрема й найдовший, що ліг в основу документальної стрічки про марш нескорених. Далі велися бої за визволення від окупантів Краматорська. Нас засипали градами, поливали артилерійськими снарядами, проте метр за метром виривали у ворога українську землю. У ті дні я керував мінометною машиною, доставляв боєприпаси, перевозив екіпажі. Коли постріли решетили машину, не стільки думав про себе, скільки про хлопців, котрих віз. Іноді, бувало, помолитися не встигали, як починалися обстріли. Під час однієї з таких поїздок на машині загорівся тент. Вогонь охопив салон. Далі їхати було неможливо. Однак і залишати машину ворогові не можна було, адже у ній перевозив 296 мін, а це — неабияке підкріплення російським бойовикам. Тож був змушений усе знищити.

На війні Віталій розумів, смерть ходить під руку з життям. Для неї не були важливими ні вік солдатів, ні військове звання.

— Здавалося, ніби щойно снідав з тим чи іншим побратимом, а через декілька годин надходила звістка, що боєць загинув, — ворушить страшні спогади Віталій. — Ми прощалися і з 19-річними хлопцями, і з досвідченими вояками. Тож щоразу, вирушаючи на бойове завдання, пам’ятав: цей виїзд може бути останнім.

Смерть і справді ходила за Віталієм, мов тінь. Кулі решетили його автівку, поряд розривалися снаряди та гранати. Однак лихо дивним чином обходило стороною.

— Знаю, мене від біди берегла моя померла прабабуся, — шукає пояснення співрозмовник. — Завжди, коли мало щось трапитися, якась пелена ставала перед очима, а потім чувся бабусин голос. Під час однієї з поїздок почув її настанову: «Мерщій одягни каску». Нагнувшись по неї, почув, як салон машини пронизала куля, поціливши у лобове скло. Так я дивом уцілів. Подібне трап­лялося не раз. Якось, йдучи полем, знову заступила очі пелена. Чую бабусин голос: «Бережися». У той момент зачепився за щось і впав у окоп, а у кількох метрах від мене рвонув снаряд. От і не вір після цього у вищі сили.

Війна для Віталія не закінчилася дотепер. Правда, уже не на передовій, а вдома. Про страшні події нагадує контузія, тривожать душу і серце нелегкі спогади. Як комок у горлі, події 2019-го року, коли головнокомандувач наказав відводити українські війська.

— Кожен метр землі, яку мусили віддати ворогам, политий кров’ю наших воїнів, — каже чоловік. — Ми у 2014-му не просто відвойовували її, ми видирали її з пазурів, не шкодуючи життів. Скільки матерів не дочекалися додому синів? Скільки вдів досі ллють сльози за своїми солдатами? Скільки сиріт залишилися у нашій країні? А тепер просто взяти й відступити, віддати?..

Читайте також: На Житомирщині браконьєри вбили Червонокнижну тварину

Сьогодні Віталій знайшов своє покликання — він викладає предмет «Захист України» у малинському лісоколеджі. Багато уваги приділяє тактичній підготовці студентів, наданню медичної допомоги. Вчить, що паніка — ворог номер один солдата. Атовець розуміє, у разі потреби, ці навики врятують не одне людське життя. А ще Віталій каже, якщо доведеться знову узяти зброю у руки і захищати Батьківщину, у нього навіть сумніву не буде. Адже у чоловіка нещодавно з’явився справжній сенс життя — народилася донечка. За неї, свою родину і рідну землю він боротиметься до останнього подиху.

Світлана Сотніченко, Малинські новини