Афганістан: коли я повернусь...

Когда я вернусь, за столом среди шума и гама,
Средь радостных лиц и залитых вином скатертей,
Увижу, наверно, зеленые флаги Ислама,
Сожженный кишлак... и убитых афганских детей.

Кожен наступний рік віддаляє нас від того жахливого десятка років, протягом якого мільйони радянських людей наражалися на смертельну небезпеку, ще десятки тисяч загинули, героями і зовсім безславно, під ворожими обстрілами, підірвавшись на міні чи заживо згорівши внаслідок падіння літака. Всі вони були нерозважливо кинуті чиєюсь владною рукою в саме пекло, ім’я якому Афганістан. На їхню долю випало воювати на чужій території, за чужими правилами, для відновлення чужого порядку і чужої справедливості. І все не в ім’я захисту інтересів своєї батьківщини, а заради задоволення політичних амбіцій деяких державних лідерів.

 Сьогодні ми знову і знову звертаємося до афганської теми. Молоде покоління виховується на кінематографічних картинах, де часом з неприхованим цинічним натуралізмом постають сцени афганської війни. Між тим, серед нас є ті люди, хто став безпосереднім учасником боїв у горах Афганістану. В їх серцях до цієї пори живуть спогади про війну.

Для Віктора Волинця – сьогодні майора міліції, начальника Черняхівського відділення ДАІ – Афганістан почався так само, як і для багатьох інших молодих радянських людей. Він перебував у так званій команді 20а, призовники якої із самого початку повинні були нести службу за межами батьківщини.

– Коли нам запропонували їхати в Афганістан, - згадує Віктор Волинець, - то навіть відмітили, що ми маємо право відмовитися. Це був 1987 рік, тоді вже почали поговорювати про виведення радянських військ. Але для тодішніх молодих людей було чи не справою честі кинутися у саме пекло. Хотілося військової романтики, чого-небудь надзвичайного. Хіба в юні роки усвідомлюєш, що таке небезпека? Навпаки, здається, так би й кинувся сторч головою!

Оскільки Віктору Станіславовичу дозволяла освіта та водійське посвідчення, що лежало в кишені, його назначили водієм-автомобілістом. Учбовий центр, куди він потрапив знаходився в Північній Осетії у Владикавказі. Саме там протягом наступних 8 місяців солдатів підготовлювали до воєнних дій. А вже в червні 1988 року готових бійців відправляли на Ташкент, а звідти – у Шиндант.

 Перше, що відчули новоприбулі на афганську землю, - неймовірну спеку. Клімат тут дійсно суворий: в літній день немає навіть і ковтка свіжого повітря, зате вночі стає настільки свіжо, що як раз би стала у пригоді кожушинка.

– Вимучені задухою в літаку, ми чекали, коли ж відкриється шлюз, - продовжує Віктор Станіславович. – Але коли його відкрили, легше не стало, навіть навпаки, нам здалося, що в літаку трохи прохолодніше, ніж зовні.

Їх висадили на військовому аеродромі. І перше, що кинулося у вічі – озброєні люди: з гранатами на поясах, у бронежилетах і з автоматами в руках. На нових солдатів чекав ще один сюрприз: в кінці аеродрому стояли великі баки, схожі на ті, з яких сьогодні розливають на вулицях квас. Але вони були наповнені гарячим чаєм. Кожен солдат займав чергу, щоб випити стакан обпікаючого в 40-градусну спеку напою. Виявилося, що пити сиру воду було категорично заборонено, оскільки на території країни лютувала дизентерія. Це згодом солдати навчаться охолоджувати воду в найспекотніший день і зберігати її прохолодною навіть під пекучим сонцем. А поки що вони задовольнялися окропом заради банального втамування спраги.

Шістдесят новоприбулих солдатів потрапили в окремий батальйон матеріального забезпечення, який складався з п’яти рот, дві з яких займалися перевезенням сухогрузів, інші три, так звані «наливнки», доставляли паливо та інші горючі речовини. Віктор Волинець потрапив у роту сухогрузів. У Республіці Афганістан військовим автомобілям відводилася вирішальна роль у забезпечення не тільки військ, але й мирного населення країни.

– Нам видали новенькі «Урали», їх ще називали «наташками», - усміхається Віктор Станіславович. – Автомобілі закріплювали окремо за кожним з водіїв, і з того моменту обов’язком останнього було самостійно доглядати за його станом. У нас існувало таке правило: моя машина не повинна мене підвести у вирішальну мить. Відтак, до цих питань ми підходили серйозно і без зволікань.

Віктор Волинець зізнається, що служба тоді сприймалася скоріше як робота. Їх автомобільна колона раз на тиждень доставляла сухогрузи маршрутом Кушка – Турагунді. Ця подорож займала 4 дні. Зазвичай виїжджали о пів на п’яту ранку, і колона з 50 машин рухалася за старшим зі швидкістю 40-50 км/год. Таким чином, за день колона проходила 140-150 км. Оскільки шлях був далеко не безпечним, кожному водію видавали бронежилети, але вони були настільки важкими, особливо у дорозі, що їх завжди вішали всередині на дверцята машин.

Не один раз у таких подорожах довелося потрапляти під обстріл. Бувало, машини підривалися на мінах. За ловами Віктора Волинця, якщо підстрілювали якусь машину, її потрібно було одразу ж ізолювати, не допустивши зупинки усієї колони.

– Одного разу на моєму «Уралі» сталася поломка. Його довелося буксирувати за допомогою «Кетла». В одному з населених пунктів звідки не візьмись вискочив хлопчина-підліток років 14. Він швидко сунув міну під днище «Кетла» і кинувся навтьоки. В ту ж мить прогримів вибух. На щастя, підірвана машина була броньована, тому її водій отримав легку контузію. Я теж не постраждав.

Убити «невірного» для ісламської віри – справа практично свята. Принаймні, ісламське писання обіцяє тому, хто це зробить, рай. Відтак навіть афганські діти, отримавши усілякі заохочування від дорослих, хваталися за зброю і боєприпаси так швидко, як тільки могли втримати їх у своїх руках.

І тільки декотрим з афганців було абсолютно однаково, «вірний» ти чи не дуже. Це власники так званих дуканів – невеличких будок-магазинів, де можна було придбати все – від цвяха до вертольоту, від столичної горілки до місцевих наркотиків.

Коли 15 лютого 1989 року було оголошено про вивід радянських військ з Афганістані, Віктору Волинцю потрібно було відслужити ще декілька місяців. Повернувшись на батьківщину, він за порадою рідних змінив солдатський мундир на міліцейський, влаштувавшись на службу в Державтоінспекцію.

– В Афганістані ми здружилися з одним хлопцем з Грузії. Після свого звільнення, він навіть залишився чекати закінчення моєї служби. Потім ми багато переписувалися, він приїжджав у гості. А згодом зв'язок якось утратився. Нещодавно ж я знайшов його по інтернету. Ми знову налагодили зв’язкок. Виявляється, він довго жив у Абхазії, а зараз живе десь під Москвою.

За офіційними джерелами, за 10 років афганської війни загинуло близько 15 тисяч радянських солдатів і офіцерів. Однак справжнє число загиблих, як вважають деякі дослідники, набагато більше: радянські втрати за рік становили не менш 5 тисяч вбитими, тобто в середньому по 13 чоловік у день. Кількість поранених у середньому становила 18 тисяч у рік. Всього ж через Афганістан пройшло не менше 3 мільйонів чоловік, з яких 800 тисяч брало участь у бойових діях. Загальні втрати СРСР склали не менше 460 тисяч чоловік, з них 50 тисяч вбитих, 180 тисяч поранених, 1 тисяча зниклих безвісти.

Афгані – це, безумовно, біль. А ще – це сльози. Беззвучні сльози тих, на чиїх очах пішли з життя найближчі товариші, однолітки. Пекучі сльози матерів, сестер, дружин і наречених, що так не діждалися повернення своїх рідних з афганської війни. Вічна пам'ять тим, хто залишився назавжди на афганській землі! І слава тим, хто повернувся із самого пекла!..

Когда я вернусь, накуплю сыну кучу игрушек,
Но лишь автомат на прилавке забуду и танк.
Я очень устал от войны на камнях Гиндукуша,
Приснился бы дом... Да все вижу ночами Саланг.

 
УДАІ УМВС України
в Житомирській області