Бердичівська мати-героїня Галина Христиченко: “Завжди хотіла, щоб дітей було десять”

Віталій, Анатолій, Леся, Федір, Василь, Олександр, Максим, Денис, Лілія, Роман – усіх цих десятьох хлопців та дівчат народила і виховала бердичівлянка Галина Христиченко. Жінка нагороджена медаллю материнства I і II ступенів, III а віднедавна і званням «Мати-героїня». Материнство – це дійсно подвиг, вважає Галина Гнатівна.

Галина Христиченко, мати-героїня: “З одного боку, з хлопцями легше, але я була дуже рада, коли Леся родилась. А потім знову пішли хлопці-хлопці-хлопці. Вони усі мені допомагали. Тепер менша дочка на старість підросла. Синам теж, як подзвону, то приїздять допомогти”.

Завжди хотіла мати десять дітей, розповідає жінка, адже в самої у родині було стільки ж дітвори. Щоправда, батьківська сім’я була багатою на дівчат, натомість у власній – аж восьмеро парубків.

Галина Христиченко, мати-героїня: “Думаю, це правильно, що матерям присвоюють звання героїнь. Адже мало дитину виносити і народити, а чого їх стоїть виглядіти! Скільки треба недоспати, недоїсти...”

Хлопці — старші і менші — завжди були надійними захисниками, розповідає Леся. Вона народилась після двох перших братів і цілих десять років, до народження молодшої сестри, була єдиною дівчинкою у родині.

Леся, донька Галини Христиченко: “Все на мене було, посуд, прибирання. Мамі допомагала, гляділа менших дітей”.

Постійно доглядав за численною та непосидючою малечею і Анатолій. Це другий за старшинством брат. Усі менші нині вдячні йому за виховання, попри те, що іноді брався за різку.

Анатолій, син Галини Христиченко: “В нас завжди було господарство: корови, бики, свині, гуси, кури. Їх треба було не лише годувати, а й доглядати. А діти, знаєте, як? По собі знаю, ганяють цілий день. А вже вечір, 10 годин, мама прийде питає: “Де корова?” А корови немає”.

23-річний Денис народився восьмим і, каже, йому дуже поталанило увібрати від старших братів та сестри найкращі риси.

Денис, син Галини Христиченко: “Від найстаршого брата, Віталіка, я навчився їздити на машині. Вже у 12 років разом з ним їздив на тракторі. Толік був для нас батьком номер два, Леся була хазяйкою, завжди мила, прибирала, допомагала мамі. Інший брат, Вася, постійно організовував чаї для дівчат. Федя добрий, приязний і дуже товариський. Сашко — класний господар, у нього теж є чому повчитися. Максим — унікальна особистість, ніколи ні з ким не свариться і відстоює свою думку”.

Найбільше уваги і ласки дісталось найменшому у цій родині – Роману, якому вже 19. Та коли брати подорослішали і залишили батьківську хату, усю роботу, що вони колись робили гуртом, хлопцю довелось виконувати самотужки. Тож він, каже, був би зовсім не проти мати ще когось меншого.

Роман, син Галини Христиченко: “Часто бувало, скажуть комусь щось зробити, а вони перекидають на менших. А мені вже не було на кого скинути, приходилось самому робити”.

За все спільне життя нікому з Христиченків і на думку не спадало жалітися на свою велику родину. Звісно, кажуть, бувало скрутно, коли всі були малими, коли батьки будували хату, коли доводилось усе – їжу, іграшки, одяг – ділити на десять. Але були в цій кількості і свої переваги.

Максим, син Галини Христиченко: “Пам’ятаю, довгий час спав з Федею у прихожій. Менші страшно було спати одному, коли його десь не було, бо всі ходять і мені постійно ввижалися страхіття”.

Василь, син Галини Христиченко: “Як в школу ходили, то директор жартома усім іншим дітям казав, щоб нас не чіпали, бо, мовляв, як зберемось усі, то відлупцюємо. Ми завжди один за одного стояли. А як уроки вчити, то той, хто добре знав математику чи інший предмет, усім допомагав. Так було легше”.

Олександр, син Галини Христиченко: “Буває, всі як зберемось на дорозі взимку, коли лід замерзне, сусідські діти поприходять і граємо в хокей. Влітку грали у футбол — своя команда була завжди готова”.

Всі діти ходили в одну школу, потім освоювали різні професії. Всюди, де розповідали про свою велику родину, зустрічали здивовані вигуки.

Роман, син Галини Христиченко: “Дехто каже: “Ого! Десять дітей!”, інші, дивуючись, кажуть: “А ми думали, що ти один у сім’ї”.

Максим, син Галини Христиченко: “Бути у великій сім’ї — це класно. Але, з іншого боку, хотілося б більше уваги і ласки з боку батьків до себе. Це було, але мало”.

Шестеро з десяти дітей вже мають свої родини, Василь та Олександр одружились на сестрах з Мирославки. Дівчата узбецького походження, а в цього народу теж прийнято заводити великі сім’ї.

Олена, дружина Олександра: “Я нормально ставлюсь, у мене в родині 5 дітей, та й десять — це не дуже багато. Наприклад, в родині мого батька 17 дітей було, тому я не здивувалась, коли дізналась про Сашину. Це ж так цікаво!”

Здебільшого у всіх дітей Галини Гнатівни по двоє власних чад і повторювати мамин подвиг поки що нині ніхто не збирається.

Олександр, син Галини Христиченко: “В нас поки що двоє, а потім як Бог дасть. Але мати 10 дітей не хотілося б, бо дуже тяжко”.

Коли на свята вся сім’я збирається разом, доводиться ставити столи у двох кімнатах. Адже, окрім дітей, у “героїчної” бабусі вже є тринадцять онуків. У такі дні 13-річний Євгенко як ніколи відчуває, як воно – бути найстаршим.

Євген, онук Галини Христиченко: “Коли всі разом приходять до бабусі у гості, то мене, як найстаршого, заставляють за всіма дивитися. Це трохи тяжко, бо вони ганяють і не слухаються”.

Даринка, онучка Галини Христиченко: “Моя бабуся Галя завжди весела і радісна. Вона виростила гарних дітей. Всіх онуків радісно зустрічає і пригощає пиріжками”.

Останні чотирнадцять років сім’я живе без батька, він загинув. Триматися разом за будь-яких життєвих обставин Христиченкам допомагає не лише взаємопідтримка і дружність, а й віра у Бога. Завдяки йому, переконані діти, вони не пішли хибною стежиною, а стали порядними людьми. А ще, певно, не без Господньої допомоги усі члени цієї родини мають хист до музики.